Розділ 17. Кава з присмаком тривоги

Розділ 17. Кава з присмаком тривоги

А після закінчення занять в університеті, коли галасливі натовпи студентів почали розходитися по домівках, сам Рамір з неймовірною ніжністю та теплотою, радушно тримаючи за руку свою любиму Поліну, запросив її разом із старшою сестрою Вітою до затишного кафе неподалік. Це був невеликий, але дуже стильний заклад із м'яким освітленням і приємною музикою. Рамір, проявляючи максимум уваги, особисто провів дівчат до найкращого столика біля вікна, обережно допоміг їм зняти верхній одяг і ввічливо усадив їх на м'які крісла. Протягом усього часу він вів себе як справжній, вишуканий джентльмен, передбачаючи кожне бажання своїх супутниць.

Віта, яка тривалий час прожила в Європі й бачила багато вихованих чоловіків, була щиро й глибоко здивована тим, наскільки шляхетним, стриманим і вихованим виявився сам Рамір. У її голові миттєво зруйнувалися останні стереотипи, адже в суспільстві, особливо серед таких людей, як її батько чи брат Назар, побутувала думка, ніби всі роми — це неосвічені дикуни, і що їх часто ганяють як якихось баранів, позбавляючи людської гідності. Але Рамір руйнував цей міф кожним своїм рухом, кожним словом. Хлопець відразу ж покликав офіціанта і, орієнтуючись на смаки дівчат, замовив їм найніжніші десерти та ароматну каву латте по їхніх особистих побажаннях.

Віта, уважно спостерігаючи за тим, як Рамір ні на секунду не відпускав руку Поліни, переплітаючи свої пальці з її тонкими пальчиками, не відчувала ні капли заздрощів. Навпаки, її серце наповнювалося чистою, сестринською радістю. Вона була безмежно щаслива, що її любима молодша сестра закохана в такого доброго, уважного і турботливого чоловіка. Незважаючи на те, що він був циганом, і всередині нього бурлила гаряча, нестримна кров його предків, готова в будь-яку мить спалахнути на захист честі, зараз, поруч із Поліною, він був наповнений такою неймовірною ніжністю та м'якістю, наче великий, добрий плюшевий мишка.

Коли Рамір лагідно нахилився і поцілував Поліну в скроню, Віта, скориставшись моментом, почала детально й серйозно расспрашивать його про його велику родину, про традиції, побут та стародавню культуру народу циганів. Рамір з великою радістю, продовжуючи міцно держати за руки Поліну, почав охотно й захопливо розповідати про свій табір, про мудрість свого батька-барона та про те, як вони з Поліною вперше познайомилися на міській вулиці під час тієї безглуздої крадіжки. Віта слухала його, затамувавши подих, і в її думках остаточно закарбувався висновок: ось це — справжній, сильний чоловік, якого батьки, як сина барона, виховали достойно, вклавши в нього поняття про честь, повагу та захист жінки.

Старша сестра була щиро здивована його високому статусу в таборі, але, як реалістка, вона висловила те, що її найбільше турбувало:

— Раміре, ти дивовижний. Але скажи, як Поліна? Чи зможе вона, міська дівчина з абсолютно іншого світу, по-справжньому прийняти всі ваші суворі традиції, закони та стародавні звичаї? Це ж зовсім інше життя.

Поліна, не чекаючи відповіді хлопця, відразу ж, палко й охотно сказала, дивлячись Раміру прямо в очі:

— Я зможу, Віто! Заради нього я готова навчитися всього і прийняти будь-які правила, тому що без нього мій світ просто порожній!

Рамір від таких слів розтанув, його очі спалахнули вогнем кохання, і він знову ніжно цілував її рум'яні щочки. Віта з доброю, теплою усмішкою краткою дивилася на цю ідилію, а потім, згадавши ранкову розмову, спросила:

— Слухай, Раміре, а ти ж казав, що хотів нас сьогодні кое з кем познайомити тут, у місті? Хто це мав бути?

Рамір, оглядаючись навколо через велике скло кафе і продовжуючи тримати руки Поліни у своїх, трохи насупився. Він зауважив, що для повної картини зараз дуже не вистачало його старшого брата Миро, який мав під’їхати з хвилини на хвилину.

І раптом, не встиг він закінчити думку, як двері кафе з гуркотом розчинилися. До залу, важко дихаючи, весь блідий як смерть і спітнілий від шаленого бігу, прибежал сам Міро. Його кулаки були стиснуті до білих кісточок, а в шалених, диких очах читалося справжнє, невимовне прохання про допомогу та пекучий біль. Він підскочив до їхнього столика, переводячи подих, і страшним, хрипким голосом випалив прямо в обличчя братові:

— Раміре! Біда! Нашу дорогу, молодшу сестру Сусанну викрали! Якісь покидьки зухвало схопили її прямо серед білого дня біля університету і заштовхали в машину! Батько збожеволів від гніву, табір піднято на ноги! Ми повинні знайти їх і знищити!

У ту ж секунду латте на столі охололо, а світ закоханих знову вибухнув від нової, смертельно небезпечної загрози.

Слова Миро пролунали в затишному кафе як вибух гранати. Рамір у ту ж секунду змінився в обличчі. Він повільно, передповняючись диким, первісним гнівом, потихоньку підвівся з-за столика. Його пальці розтиснулися, і він уже повністю опустив ніжну руку своєї любимої Поліни, яку ще мить тому так пристрасно тримав. Зараз перед дівчатами стояв зовсім інший чоловік — він був весь у ярості, наче поранений, небезпечний дикий звір, у якому миттєво прокинувся шалений, некерований циганський огонь його предків. Очі Раміра спалахнули смертоносним полум'ям, він міцно стиснув кулаки до хрускоту в суглобах і, обернувшись до старшого брата, грубо, з глибоким наголосом заговорив на своїй рідній циганській мові, випліскуючи всю злість:

— Покидьки! Вони вкрали нашу улюблена сестру проти її волі! Ти ж знаєш, брате, як ці тварюки вміють діяти. Вони хочуть її силою видати заміж, як за старих часів видавали й дико крали невинних наречен проти їхньої волі, ламаючи життя через коліно!

Поліна сиділа на своєму місці з почуттям справжнього, крижаного ужаса, який сковував усе її тіло. Вона слухала кожне слово Раміра, і в її голові просто не вкладалося те, що відбувалося. Дівчина широко відкритими очима дивилася на братів, щиро не розуміючи, невже такі дикі й страшні традиції ще досі існують у нашому прогресивному двадцять першому столітті? Адже вона виросла у світі, де зараз суворо діють правоохоронні органи, де за кожне викрадення людини проти її волі світить реальний, важкий арешт і довгі роки суворої тюрми!