Розділ 4. Закони гостинності та дикі серця

Розділ 4. Закони гостинності та дикі серця

Поліна припаркувала машину біля найбільшого, найрозкішнішого триповерхового будинку з золотими левами на воротах. Околишні краєвиди вражали своїм колоритом, але цей особняк виглядав справжнім палацом серед усього поселення.

— Ми приїхали, це мій дім, — тихо сказала Сусанна, з полегшенням зітхнувши та притискаючи до грудей забинтовану руку. Вона з надією поглянула на свою рятівницю. — Зайдеш? Моя мама обов'язково має пригостити тебе чаєм за порятунок.

Поліна трохи вагалася. Весь цей прихований, галасливий світ лякав її своєю невідомістю, адже дівчина звикла до рафінованих елітних кварталів, де панували зовсім інші порядки. Але природна доброта перемогла острах. Вона м'яко посміхнулася, вийшла з машини й обережно допомогла Сусанні піднятися з сидіння. Разом вони відчинили важкі ковані ворота й увійшли на просторе подвір'я.

І саме тут на Поліну чекав справжній сюрприз долі, який змусив її серце пропустити удар, а дихання — миттєво перехопити. На широкий мармуровий ґанок будинку, почувши скрип воріт та тупіт ніг, повільно вийшов високий, ставний і суворий чоловік у дорогому, ідеально підігнаному костюмі — сам барон Марко. Його владний погляд важких очей вивчав простір навколо з авторитетом людини, яка звикла керувати тисячами людей. А слідом за ним, застібаючи на ходу ґудзики темно-синьої шовкової сорочки, вийшов Рамір.

Хлопець різко зупинився на сходах, побачивши на своєму подвір'ї світловолосу Поліну. Вона стояла в ніжній, але тепер забрудненій вишневим соком сукні, тримаючи за руку його сестру Сусанну. Його темні, глибокі очиська миттєво спалахнули диким, чистим, переможним вогнем, а на засмаглих вустах з'явилася та сама знайома зухвала посмішка, від якої по тілу дівчини пробігли сироти. Поліна сглотнула важкий клубок у горлі й остаточно зрозуміла: вороття назад немає. Вона добровільно переступила межу й опинилася в абсолютно іншому, чужому для себе світі, який відтепер змінить її життя назавжди.

Гомін на подвір'ї привернув увагу всього табору. Один за одним інші цигани почали виходити зі своїх домівок, супроводжуючи кожен свій крок напруденим й підозрілими поглядами. Чоловіки, пишні жінки з немовлятами та маленькі діти заповнювали вулицю. Половина з них були вдягнені у свій традиційний національний одяг. Старші жінки хизувалися масивними золотими прикрасами, які дзвеніли при кожному русі, а маленькі дівчатка в червоних, яскравих, довгих спідницях крутилися поруч. Вони всі, наче загіпнотизовані, витріщилися на золотоволосу Поліну. Їм вкрай рідко доводилося бачити «чужих» на своїй території. Цигани чудово знали, що від гаджо — людей з великого міста — зазвичай приходять лише великі проблеми, суди та поліція. Тому вони трималися разом, як один міцний, нерозривний клан, який запекло об'єднував сам барон Марко — найвпливовіший циган у всьому регіоні.

Також серед цього натовпу стояла й та сама Ляля, яка ще вранці намагалася по-тихому змародерити й сворувати гаманець Поліни в центрі міста. Зараз вона знову побачила свою ранкову «жертву» прямо посеред рідного двору й абсолютно не розуміла, чому ця багата дівчинка прийшла сюди. Ляля злякано стиснула зуби.

Поки Рамір продовжував мовчки стояти на ґанку, розглядаючи тонкий силует Поліни, його батько, барон Марко, важким кроком підійшов до дівчат. Він зупинився прямо перед ними, височіючи наче гора, і заговорив грубим, але по-батьківськи добрим, стурбованим голосом на циганській мові, звертаючись до доньки:

— Моя донька… Сусанна… що тут відбувається? Чому ця дівчина тут, ще й у такому вигляді?

Поліна напруженно, затамувавши подих, дивилася на барона. Всередині все тремтіло від повної невідомості. Вона розуміла: від рішення цієї людини зараз залежить усе — або він з ганьбою вижене її з табору за порушення кордонів, або просто привітає та висловить вдячність через порятунок своєї рідної крові.

У цей момент смілива Сусанна не стала чекати. Вона виступила вперед, акуратно показала батькові свою перев'язану руку й тихо, але чітко відповіла:

— Я зламала руку, батьку… Точніше, сильно забила її в місті.

Барон застиг, насупивши густі брови, а Рамір — її улюблений брат — просто не витримав такої новини. Почувши про травму сестри, він миттєво злетів зі сходів ґанку, підійшов впритул і злобно, з шаленим гнівом у голосі прогримів на все подвір'я:

— Хто?! ХТО ТОБІ ЦЕ ЗАПОДІЯВ?! Кажи мені її ім'я! Я особисто знайду цього покидька і отомщу йому так, що він забуде, як дихати!

Марко, бачачи, як син миттєво втрачає контроль від люті, голосно крикнув, зупиняючи його палкий порив:

— Раміре! Вгамуй свій норов! Дай їй сказати!

Поліна стояла поруч, заціпивши зуби, і була щиро, глибоко всередині виросла й вихована в пасивному середовищі, але зараз була просто висвітлена й захоплена його чоловічою сміливістю та готовністю розірвати будь-кого за свою родину. Вона заворожено дивилася на Раміра, навіть не знаючи до цього моменту, що Сусанна — його рідна сестра.

Сусанна тим часом встигла заспокійливо приобняти розлюченого брата за міцне плече, намагаючись вгамувати його дику енергію, і швидко заговорила до батька та всього натовпу:

— Все добре, заспокойтеся… Я просто сама випадково впала на слизькій підлозі. А ця дівчина, Поліна, не кинула мене в бруді. Вона врятувала мене, підняла, сама відвезла до лікарні й сиділа зі мною до кінця. Віднині я прошу весь наш табір поважати її як мою рідну сестру! Якби не її добре серце і машина, я б сама навіть додому не доїхала від болю!

Ці слова прозвучали як гурім. Усі цигани табору знову почали з подвійним інтересом розглядати Поліну, але вже без колишньої ворожості. Навіть маленькі діти, зацікавлені незвичною гостею, почали повільно підходити ближче, утворюючи навколо неї щільне кільце. Поліна стояла посеред двору і трохи боялася такого близького контакту, інстинктивно стискаючи пальці. Один маленький замурзаний хлопчик, щиро усміхаючись, підбіг і з цікавістю доторкнувся пальчиками до її білосніжної, ніжної руки, перевіряючи, чи справжня ця золотоволоса німфа.