Глава 2. Порятунок на березі озера.

Поодинокий будинок на березі озера Земмінзее, Грос-Керіс, Німеччина.

Холодний подих ночі повільно ковзав над ланцюгом Тойпітських водойм — темними, скляними дзеркалами серед соснових хащ. Тиша тут завжди здавалася особливою: густою, наче смола, злегка тривожною, як передгрозове повітря.

Лише хвилясте шелестіння очерету та далеке хлипання човна розрізали цю темряву. А ще — слабке стогнання.

На вузькій прибережній смузі, між хащами чагарнику та водою озера, лежав чоловік. На голові зіяла кривава рана, а одяг просочився вологою суміші води та крові. Він намагався підвестися, але тіло не слухалося. Перед очима пливли уривки світла та темряви, а в голові оберталася одна каламутна думка: «Де я?»

Він не пам’ятав ні місця, ні того, як сюди потрапив.

— Лах… лаху акбар… він живий! — почувся схвильований жіночий шепіт.

   Над пораненим нависло обличчя жінки у просторому алжирському хіджабі, жовто-піщаному, як пустельний вітер. Її карі очі світилися одночасно острахом і співчуттям.

— Хамід! Рашид! Швидко сюди! — покликала вона тонким голосом.

З темряви доріжки вибігли двоє чоловіків, теж у традиційному вбранні. Один з них озирнувся по сторонах — наче боявся, що зараз із лісу вирине поліція чи хтось гірший. Другий присів поруч із пораненим, торкнувся його чола й відсмикнув пальці, коли той раптом забурмотів французькою:

— «…Je… ne… sais pas…»

Мова була слабкою, уривчастою, але впізнаваною.

Чоловіки переглянулися. Жінка стиха промовила:

— Мій батько завжди казав: коли французи врятували його від фанатиків у Біскрі, він заприсягнувся відплатити добром. Ми… не можемо лишити цього чоловіка тут.

Хамід нервово стискав кулаки.

— А якщо він злочинець?

— Він поранений, Хамід. Й говорить французькою. Доля привела його до нас.

Вони не сперечалися довго. За кілька хвилин пораненого обережно підняли й понесли стежкою до невеликого будинку біля озера — скромної оселі родини, що знайшла прихисток у Німеччині після довгої дороги через море й табори.

Усередині будинку пахло м’ятою, домашнім хлібом й густим, терпким димом від каміна. Жінки одразу взялися до діла: одна принесла теплу воду, інша — чисті білі простирадла. Вони промивали рани на голові, грудях, руках. Кров спливала у миску тонкими темними нитками. Жінки рвали тканину й перев’язали пораненого.

   Чоловік — «Вожай», хоч він сам цього ще не знав — іноді розплющував очі, але в погляді була лише порожнеча.

— Où suis-je? — прошепотів поранений.

— У безпечному місці. Спи. — тихо сказала жінка.

Він знову знепритомнів.

Коли все стихло й у домі чулося тільки потріскування дров у каміні, родина зібралася у вітальні. Діти гралися, жінки сиділи поруч, а чоловіки ввімкнули телевізор, щоб послухати новини.

Екран мигнув, показуючи сюжет із берлінського аеропорту. Репортер говорив різко, швидко:

«Поліція продовжує розшук підозрюваного у стрілянині в VIP-терміналі…»

   На екрані з’явилося фото. Нечітке, зроблене камерами спостереження. Чоловік у темній куртці, з розмитими контурами обличчя… але риси були впізнавані.

   Жінка, що спершу знайшла його на березі, прикрила рот долонею.

— Це він…

Хамід зірвався на ноги.

— Аллах свідок, ми прихистили вбивцю!

— Тихіше! — прошепотіла старша жінка. — Не говори так при дітях.

Рашид тим часом уважно дивився на екран.

— А може, він не винен? Фото нечітке. Й звідки ми знаємо, що там сталося?

— Поліція каже — стрілянина! — гарячкував Хамід. — Якщо нас знайдуть з ним, нам кінець. Депортація. Кому ми тоді потрібні?

Жінка не витримала.

— Батько казав: «Допоможи людині — і Аллах допоможе тобі». А ви хочете викинути пораненого, наче сміття?

Почалася справжня суперечка — гул голосів переплітався з потріскуванням вогню у каміні. Хтось говорив про страх перед поліцією. Інші — про борг честі та пам’ять про тих французів, які колись врятували їхню родину.

А за стіною в маленькій кімнатці «Вожай» лежав непробудно, нічого не чуючи, нікого не пам’ятаючи й не здогадуючись, що його доля зараз висить на тонкій нитці — між співчуттям і страхом.

Рудовер штрассе, Рудов, Берлін, Німеччина.

На південно-східній околиці німецької столиці розкинувся мальовничий район Рудов. Це місце, де гамірний мегаполіс поступово розчиняється в сільському спокої та безкрайньому небі Бранденбургу, відкриваючи двері у світ затишних садів, де запах свіжоскошеної трави змішується з віддаленим гулом літаків, що злітають із сусіднього аеропорту. У Рудові панує атмосфера «старого Берліна»: фахверкові будиночки та сільська церква сусідять із сучасними кварталами, створюючи образ гармонійного передмістя. Це район довгих тіней від фруктових дерев, велосипедних доріжок і особливого відчуття простору, якого так бракує в центрі задиханої столиці.