Глава 1. Вбивство на автобані.

Берлін. Аеропорт Бранденбург.

Холодний нічний вітер гуляв по летовищу. Ліхтарі тьмяно миготіли, відкидаючи на бетонне покриття подовжені, ламані тіні. З вентиляційних шахт лунало монотонне гудіння, а металеві ролети службових входів іноді здригалися від поривів повітря. На пероні стояв поодинокий Private Jet, віконця якого яскраво світилися на тлі темної будівлі VIP-терміналу. У салоні був помітний рух, напевно екіпаж готувався до термінового злету, що не був замовлений заздалегідь. Годинник на інформаційному табло показував 02:47 — той час, коли більшість авіарейсів уже завершені, а нові ще не почалися.

Від темної стіни, біля в’їзду до підземного паркування аеропорту, відділилася поодинока чоловіча фігура. Його уважний погляд спостерігав все навкруги. Чоловік підняв комір чорної шкіряної куртки, у тьмяному світлі блиснув світлий дротик, що йшов від мікрофона до навушника. Він подивився на годинник, стрілки якого світилися у темряві зеленим світлом й сказав у переговорний пристрій, схований у коміру куртки:

— «Фанфан», все спокійно, можна заїжджати…

— Зрозуміло, «Вожаю», чекай, будемо хвилин за п’ять, - відповів голос у навушнику.

Світло фар освітило шлагбаум, що безшумно піднявся, пропускаючи авто на територію летовища. Спецагент Ніколя Шугай із позивним «Вожай», який чатував біля будівлі VIP-терміналу, побачив як на доріжці, з’явився чорний Мінівен Renault Espace. Велике авто рухалось, повільно, а його фари висвітлювали будівлю, немов шукаючи небезпеку. Renault проїхав повз Ніколя та попрямував у дальній кут підземного паркування, біля якого тьмяно світилася зелений ліхтар із надписом «Eingang» (нім. «Вхід»).

«Вожай», проводив поглядом автівку, не спускаючи очей з коридору службової зони та під’їзної дороги.

— «Вожай», ми на місці – пролунав голос напарника у динаміку у вусі.

— Все спокійно, «Фанфан», можна виходити. Буду за кілька хвилин.

Першим з авто вийшов Крістіан Моде, агент DGSE із позивним «Фанфан», напарник Ніколя. Він обвів поглядом приміщення паркінгу, що губилося у темряві, й повільно відкрив задні двері автівки. У зеленому світлі вказівника з автівки вийшов ще один чоловік. Його обличчя було мертвотно бліде, очі — червоні, втомлені, з виразом людини, яка вже кілька діб чекає нападу. Руки тремтіли, нервово перебираючи ручку свого кейсу, але попри все – чоловік старався намагався виглядати зібрано.

Це був Артем Гурський – талановитий інженер та вчений, що займався створенням програмного забезпечення на основі штучного інтелекту для систем зв’язку. Як вчений він читав лекції для студентів у провідних університетах світу та брав участь у науково-практичних конференціях, пропагуючи використання штучного інтелекту у науці, техніці та повсякденні. Окрім наукової діяльності, Гурський виявився також талановитим менеджером, створивши потужну міжнародну бізнес-імперію у галузі IT-технологій, вигідно продаючи свої розробки виробникам комп’ютерної техніки та мобільного зв’язку. Його життя було врівноваженим та щасливим: улюблена робота, матеріальний достаток, кохана дружина Інес, що виховувала їх семирічну доньку Надію.

Й так воно й було - до певного моменту.

Винаходом Гурського у сфері штучного інтелекту та нейромереж зацікавилися російські спецслужби. Встановлення таких систем на літальні апарати, дрони або безпілотники дозволило б підвищити швидкість прийняття рішень, зробити їх недосяжними для існуючих систем ППО й, як наслідок, збільшити ступінь ураження цілей та руйнівну міць озброєння. Німецько-український вчений та інженер Артем Гурський, який завжди був пацифістом, не міг дозволити, щоб його винахід служив агресору. Але російські шпигуни вдалися до погроз науковцю та його родині. Саме тому він звернувся до Федерального відомства з охорони конституції (BfV) Німеччини з проханням про захист. Агенти BfV, займаючись справою Гурського виявили витік інформації – в їх рядах завівся зрадник – «кріт». Тож вони звернулися до французьких колег із DGSE за допомогою. Й саме тому агенти «Вожай» та «Фанфан» супроводжували Артема Гурського у Париж, де він мав зустрітися із родиною.

 — Чого ми чекаємо, шановний? – звернувся Артем до Крістіана. — Може варто поквапитись? На борту літака та ще й повітрі, я почуватимусь безпечніше.

— Не хвилюйтесь, мсьє Гурський. Ми чекаємо ще на одну людину. Вона буде за хвилину. А літак до Парижа вже чекає, готовий до злету.

«Вожай» вийшов на освітлену ділянку:

— Bonsoir messieurs ! – звернувся він до Моде та Гурського. — Nous pouvons y aller...

Він не встиг закінчити фразу. У цей момент клацнув й погас один із ліхтарів під стелею. Потім другий. Потім третій — уже без клацання. Темрява стала щільнішою, наче на неї накинули важку ковдру.

— Це пастка! В укриття! — рикнув Ніколя.

З глибини верхнього ярусу паркування повільно викотилися дві машини — чорні, важкі, з затемненим склом й без номерів. Фари не горіли. Лише тихе клацання шин по стиках покриття порушувало тишу.

Перші постріли пролунали майже беззвучно — характерні глухі удари глушників. Дверцята відчинилися на ходу, з обох автівок вискочили по троє озброєних чоловіків. Німецький водій BfV, отримавши кулю упав, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Скло службового виходу вибухнуло розсипом дрібних уламків.

«Фанфан», діючи інстинктивно, різко штовхнув Гурського за бетонну колону.