Пролог

Журналістка намагалася вмоститися на стільці зручніше, її очі з уважністю нишпорили в планшеті, вишукуючи найбільш оригінальні запитання, бо вона щось там наплутала з часом.

Для Зої це було вже не перше інтерв’ю, тому дівчина взагалі не хвилювалася. Зараз, згадуючи всю ту історію, здавалося, що сталася вона не з нею, а з кимось іншим. Ніби це сусід прийшов та розповів про свої пригоди, хоча..., навряд пережите можна назвати подібним словом.

А от порожнеча трималася й досі. І як її позбутися, Зоя уявлення поки не мала. Образа й біль минули швидко, але порожнеча, немов отримала право власності на якусь частинку дівочої душі. Оселилася, розклала свої речі та спокійно собі відпочивала в кріслі з келихом ігристого.

- Зараз вже розпочинатимемо. – Журналістка нарешті відірвала погляд від планшета та нагородила дівчину доброзичливою усмішкою. – Ви готові? Камер не боїтеся?

Зоя помотала головою.

- Чудово! Тоді починаймо. – Журналістка повернулася до світла, усміхнулася ще ширше, привіталася сама та відрекомендувала гостю свого сьогоднішнього інтерв’ю.

- Зою, скажіть, історію, яка зворушила стільки сердець, ви назвали «Цифрова тиша». А чому саме таку назву обрали?

Жінка поглянула на підлогу, а потім неспішно підвела очі:

- Існує таке поняття, як «цифрова смерть». Воно складне і досить болісне, коли все усвідомлюєш. Але мені здається, що я зіштовхнулася з ще більш гнітючим явищем..., – її голос був тихим, а говорила вона проникливо й глибинно, всі одразу затамували подихи, – і я назвала його – «цифрова тиша».

Журналістка миттєво припинила усміхатися та випросталась, відчуваючи, як атмосфера інтерв’ю змінюється:

- Розкажіть все від самого початку, будь ласка.

Зоя стулила вуста і зітхнула. Спогади знову ожили, складаючись в одну коротку, але яскраву історію...