V

Кімната гуділа, тому що більшість новеньких бурмотіли поміж собою, обговорюючи мене. Їхні наставники дали завдання своїм групам та наказали йти до казарм. Нас розселять у двох казармах: у першому блоці третього поверху хлопці, у п’ятому блоці – дівчата. Дані та Анна провели мене поглядами і непомітно помахали на прощання. Я помахала у відповідь, досі стоячи біля свого стільця. Тала пропалювала у мені діру поглядом, поглядаючи з-під світлих вій. Боно щось записував, а Ростислав всівся на один з стільців першого ряду та бавився ножем. У його лапах маленький ножик здавався іграшкою. Спритні пальці підкидали ножа догори, а потім ловили за секунду.

Свят ж говорив з кимось по телефону. Стояв він подалі, схоже розмова була не з приємних. Голосу я його не чула, тому що він більше слухав, ніж говорив. Коли гул стих, а всі інтерни, окрім мене покинули залу, я відчула себе експонатом.

- Чому ти досі тут? – запитав мене Боно. Андроїд піднявся та підійшов до мене. Я здивовано кліпала очима, не знаючи що сказати. Тому що мій наставник нічого не сказав мені? Чи мені треба було йти з рештою? Робот був милим на вигляд. Його зробили давно, цей дизайн уже був застарілим. Очі не кліпали, а просто дивились пустими скляними кульками. На зріст він був трохи вищий за мене, а ноги та руки були худющими. Трохи більші за мої пальці.

- Мені не сказали що робити. – відповіла я тихим голосом. Тала гучно зітхнула. В її горлі явно лоскотала злість. Ростислав ж голосно хмикнув, складаючи ножа вдвоє. Я зиркнула у його сторону на долю секунди і відразу про це пошкодувала.

- На що витріщилась?! – гаркнув Вовкоголовий і ніж, яким він бавився застряг біля моєї стопи за міліметр від моїх пальців, схованих під старими черевиками. Я відразу заплющила очі, коли він зірвався на ноги.

- Ростиславе! – почав Боно, але звір лише штовхнув його в бік. Андроїд проїхався коліщатами по бетонній підлозі та похитнувся. Я опустила голову та ще сильніше заплющила очі.

- Закрийся, Боно! Очі на мене, Шахтарко! – від його шерсті тхнуло чимось металевим. Напевно, ножі, якими він бавився, були його основною зброєю. Або ж це була кров.

- Лиши її в спокої! Ще трохи і вона всцяється! – рука лягла на моє плече. Я вперше чула голос Свята так близько і гучно. Він зазвичай хоч і говорив з насмішкою та сарказмом, але відносно тихо. Я кліпнула кілька разів, розплющивши очі. Підлога і справді була бетонна. Від ножа на поверхні пішли тріщинки.

- Ти до кого рота відкрив, Святе? – Ростислав нахилився і одним рухом витягнув ножа з підлоги. Тала тепер сиділа, як я встигла помітити. Дівчина задоволено спостерігала за цією сценою, скрививши губи в неприємній посмішці.

- Здається, тобі виділили десять нещасних душ, от на них і кричи! Не чіпай її. – Свят був серйозним. Я була вдячна йому за це, хоча розуміла, що хлопець просто робить свою роботу. Може, за рангом він нижчий за Ростислава, але гордий. Аж дивно. Мати завжди казала, що гордості на Базі не існує. Ти підкоряєшся, навіть якщо велике цабе.

- Щось ти темниш, малий, а це недобре. Тебе лише прихильність Раккана тут тримає. Інакше, ти б вже давно був лідером повстанців. – кинув Ростислав в лице Святу. Я аж похолола, коли Вовкоголовий клацнув зубами перед носом Свята та розвернувся до виходу.

- В цьому весь він. – буркнув Боно. Так дивно. Ніби машина, за логікою він не мав би мати емоцій, але зараз він бурчав. На початку навіть був милим та доброзичливим. – Зірку схопив як знищив той табір. – Боно перезирнувся з Святом та кивнув мені.

- Чекай мене тут. Нікуди не йди і нічого не чіпай. Взагалі, тільки дихай. Второпала? – юнак посадив мене на крісло, натиснувши на мої плечі. Він ще раз провів по них руками, неуважно глянувши на мою почервоніле від стресу лице, і швидким кроком кудись пішов. Боно за мить також вийшов. Я перевела дух. Губи у мене посохли, а серце калатало у грудях. Небеса, у що я вляпалась? Куди мене відправили і чи вийду з звідси живою? Чи доживу я до завтрашнього світанку?

- Тобі тут не місце. – я і забула, що вона досі була тут. Тала встала та рівним кроком Військової підійшла до мене. Зупинилась так, щоб моє лице було на рівні її ніг. Вона ще кремезніша, ніж я думала. Мабуть, під метр дев’яносто на зріст. Тала була гарненькою, але її одяг та імідж псували будь-яке хороше враження, яке вона могла б справити. Обличчя овальне з синіми очима та сухою шкірою. Губи тонкі та невиразні. Очі хоч і гарного кольору, але злі і ненависні, захищені стрічкою світлих вій. Волосся, мабуть, у неї від природи світле, але його було вибрито під нуль. Футболка та штани лежали в ідеальному порядку на тренованому тілі дівчини. Скільки їй років було важко сказати. Двадцять сім? Тридцять? Вісімнадцять? Молода, так, але уже не юна.

- Таким як ти взагалі не місце десь далі ніж Дев’ятий район. – вона пирхнула у насмішці вкотре за сьогодні та розвернулась на п’ятках. Її берци вибили марш, коли Тала попрямувала до дверей з папкою під пахвою. Останнє, що я побачила, це її автомат, який вона поправила, зачиняючи двері. Напевно, вона хотіла мене образити. Треба було сказати, що на такі фрази у мене імунітет. «Тобі тут не місце.» – так сказала Тала. «Тобі не варто було народжуватись.» - так завжди казала моя мати.

Мій зад уже стерпнув сидіти на одному місці. Я потерла ноги, задумавшись. Оця вся ситуація була абсурдом. За останні сорок вісім годин все полетіло догори дриґом і в наслідок цього всього я сиділа на Базі 13 і чекала свого наставника, який пропав кудись. Вставши на ноги, я заходилась ходити по залі. На стінах нічого не було, лише бетон сірого кольору, стеля та підлога такі самі. На підвищення вела одна сходинка, де годину назад стояли Ростислав, Боно та Тала. Стільців я нарахувала тридцять. Нас стільки ж і було. Усіх розділили на групи: Ростислав тренуватиме тих, хто з Дев’ятого по Сьомий райони. Тала – Шостий – Четвертий. Боно ж дістались Лікарі та Пожежники. А я - Святові. Цікаво, хто він? Не остання птиця, якщо є наставником, але я не так високо як Ростислав. Вовкоголові були на вершині усього. Від розвідки до десантури, від сухопутних військ та морської піхоти. Кожним лідером угрупування був Вовкоголовий. Вовкулаки, їхні найближчі родичі, працювали і на нижчих ланках, але все одно вище за більшість з людей. Андроїди розсіялись всюди. І прибиральники, і командири відділень, і навіть кількох генералів назначили. Горс з захватом мені розповідав мені всі ці факти, які він вичитав у бібліотеці школи. Яр тоді лише закотив очі.