І

Дорогу освітлювали лише дві жовті фари. Автобус трусився, проїжджаючи по глибоких ямах. Вулиці пусті та темні. На дворі глупа ніч, яку я роздивлялась через вікно автобуса. Скоро ми прибудемо до кордону. Я ще ніколи не була так далеко від рідних вулиць. Дівчина поруч сиділа непорушно і рівно. Її брунатні очі не відривали погляду від спинки наступного крісла, а руки були акуратно складені на колінах. Я не знала її імені. Тільки те, що вона разом зі мною повинна пробратись до них у штаб.

Автобус знову підстрибнув на черговій ямі і я помітно видихнула. Моя реакція нервувала мою напарницю. Вперше за годину поїздки, вона скосила очі на мене і драпнула великим пальцем ліву долоню. Я діяла їй на нерви. У автобусі нас було близько тридцяти. Усі місця зайняті, кожен дивився лише уперед або зрідка – у вікно. По проходу ходили військові. Їх двоє – чоловік та жінка. Під чорною формою, з бузковою емблемою на правому рукаві, вирізнялися натреновані м’язи.

Жінка-охоронець була високою, вона вища за майже усіх чоловіків у моєму районі, під чорною кепкою виднілося яскраве червоне волосся, нещадно затягнене у полон пучка та пригладжене сіткою. Чоловік був більш поважний. На кілька десятків років старший від жінки, він статечно ходив проходом, стукаючи пальцями по автоматі, що звисав з його плечей. Він єдиний був озброєний з двох охоронців. Жінка не мала при собі жодних кинджалів чи пістолетів, а водій і поготів. Нас віз старий Боро – його я знала ще з дитинства. Згорблений чоловік був водієм єдиного автобуса з нашого району. Його присутність трохи заспокоювала. Хоча я б ніколи не подумала, що старий Боро подався у повстанці.

Не раз і не два я відчувала потилицею погляди охоронців. Те, що це саме жінка-охоронець я була впевнена. Бажання підняти голову та зиркнути у відповідь пекло страшенно. Але не можна. Я мусила терпіти. Впровадити мене і мою незнайомку-напарницю до самого штабу коштувало повстанцям роки роботи, тижні планувань та десятки трупів, яких потрібно було прибрати.

Я ніколи ще не вбивала. Десятки моїх однолітків мали руки по лікті в крові, а я бридилась навіть ходити на полювання з братами. Вони уже давно були бувалими воїнами, яких не дивували смерть чи кров. У нашому районі інакше не вижити.

Горс часто мене підколював за надмірну боязкість. Найстарший брат був годувальником сім’ї після смерті батька два роки тому. У двадцять три він був жилавим та високим юнаком з патлатим, мов у собак, волоссям. Він ніколи не слухав мої прохання підстригтись, хоч волосся заважало йому, лізло у очі. Додавало жари у палкі дні літа, спадаючи на плечі під час роботи. Працювати на фабриці не було легким хлібом, хоча і престижним. Проте Горс мовчав, жодного разу не сказавши ні слова про важку працю. Він кожної неділі ходив до колишнього парку у компанії Яра – нашого молодшого брата. Йому було лише дев’ятнадцять, але стріляти з лука він умів найкраще в районі. Горс завжди повертався з повним мішком кроликів, якщо на полювання він ішов з ним.

Мене, у мої повні двадцять один, вони перестали кликати після сполоханого мною оленя. Павуки були моїм найбільшим страхом, тому, помітивши одного на своїй гомілці. я заверещала голосніше за сирени. Яр тоді ще довго супився на мене, доки мама не гримнула на нього за неповагу до старших.

Те, що мама була керівницею повстанської групи у трьох районах, включаючи наш, я дізналась випадково. Після невдалої спроби влаштуватись на роботу у пекарню я пленталась додому, понуривши плечі. Чергова відмова.

- Ми не приймаємо робітників з вашого району. – цей голос досі дзвенів у моїй голові. Механічний. Неживий. Ера андроїдів розпочалась ще за часів молодості моїх батьків, тому коли я зростала у модернізованому світі, відсутність людей мене більше не дивувала. Роботи витісняли усе – від найперспективніших галузей до банальної роботи на кухні. От як пекаря. Мої руки тягнулись до тіста та солодощів, але слід на моїй щоці, що виділяв мене з- поміж інших, горів ще більше від рум’янцю сорому.

- Щоб ти заіржавів! – лаялась я на маленького андроїда за прилавком пекарні, тихенько відчиняючи двері нашого будинку. Він стояв у глухому куті найвужчої вулиці у цілому місті – Пісочної. Асфальт дороги уже давно змило дощами, що безперестанку лили з березня по жовтень, тому згодом зверху ями засипали піском, який майже ніколи не висихав.

На диво, вдома тихо. Радіо мовчало, крізь зачинені вікна лише зрідка проривались поодинокі голоси перехожих. Я зайшла всередину і відразу скинула масивні чоботи Горса. Лише у нього було взуття на таку погоду. Сьогодні 1 листопада, сезон дощів завершився, але через проблеми з каналізацією вода стояла просто до литок. Закінчивши з чобітьми я слідом скинула плащ на вішалку. У животі забурчало від голоду. Щоб добратись до пекарні довелось йти через п’ять районів пішки, а щоб встигнути і не вистоювати у черзі, вставати довелось о четвертій ранку та йти без сніданку.

Я задоволено побрела на запах пиріжків з капустою. Напевно, Яр приніс з роботи. Серед нас трьох саме він мав пристойний заробіток та умови праці. Яр був вчителем малювання у початковій школі, неподалік річки, що відділяла наш район від решти десяти. За непогану вдачу та талант йому добре платили і ми не голодували, на відміну від решти наших сусідів. А на свята, як сьогодні, кожному вчителю давали кошик пиріжків з капустою. Я обожнювала ці дні, хоч їх і не було багато. Мама та Горс завжди сварили мене за неповагу до пам’яті тата, бо я страшенно любила вихідні дні та відпочинок, але з часом мені стало байдуже на їхні докори. Тато не хотів б, щоб я голодувала.

Доїдаючи пиріжок, я почула голоси. Глухі та далекі, вони точно щось обговорювали. Чоловічі тембри гриміли, як громовиці, а жіночі навпаки - стишували обстановку лагідними словами. Я не розчула про що саме велася дискусія, але полеміка не стихала. Голоси лунали з-під землі. Я запхала рештки пиріжка до рота, опустившись на коліна. Приклала вухо до запилюженої підлоги і прислухалась.