Глава 7. Клан, пригоди й несподіваний гість. Ч.2

Змовкла вона на час ходьби до річки, де ми спіткали черговий пак мобів. Довелось помахати мечем, щоб спокійно засісти за риболовлю. Від кабана вивертався вже вправніше, призвичаївся, а черговий лось, зачепив рогом, від чого я зашипів змією. Життя злетіло в жовтий сектор, ще удар й ще. На ходу закинув зілля здоров’я й фея наклала мале зцілення.
— Ей, — кинула вона камінь в монстра, — Хіната мій, тут тільки я маю право над ним знущатись!
Ніяк не відреагував на слова, бо вправно працював мечами.
Коли дійшли до тихої річки, зітхнув з полегшенням. Тут повинно бути спокійно, принаймні всяких чудовиськ водних в стартових локаціях немає, на щастя. Сів й дістав з сумки коробку для риболовлі, начепив приманку, згідно з інструкцією й закинув її у воду. Став чекати й шикати на фею. Звідкіллясь знав, що риба полюбляє тишу.
— А то правда, що ви з Амаєю, ну… Разом, — прошепотіла Ранора.
— Звідки ти взяла такі дурниці в голову? — відповів тихо.
— Вона тебе справжнім іменем називала, — зніяковіло відповіла співбесідниця, — сказала раз, потім схаменулась, наче злякалась.
— Ми знайомі у реалі, — неохоче промовив, — досить усілякі теорії будувати.
— А я теж хочу вас побачити, — пробуркотіла вона. — Ми ж разом тепер, одна родина?
Кивнув й спіймав перший улов, одразу закинув у відро, що валялось у інвентарі. Пройшло з хвилин двадцять шепотіння й відносного спокою. Я зловив ще сім рибин, аж коли феї надумалось політати над річкою. Вочевидь, ліра була погано закріплена до поясу, чи то цифрові небеса вирішили мене так покарати, чи то просто вдача відвернулась від нас, але голосне «шубовсь» прекрасно почув.
— Мій інструмент, — жалібно занила дівчина, — Хінато, допоможи, мені у воду не можна… Там глибоко. А дарунок цінний!
От вміє вона, коли потрібно, корчити добрий вигляд й благати. Чи то вже я з розуму зійшов, чи то так працювало сприйняття, але довелось знімати екіпу. З сумом глянув на нові наколінники, перстень.
— Дивись мені! Втратиш добро, точно попрошу Амаю побесідувати!
Після того, як пірнув з головою, у верхній стороні інтерфейсу з’явилась шкала повітря. По всій видимості мені її вистачало на хвилину, потім доводилось виринати й хапати повітря ротом. Відпочинок в секунд тридцять, потім знову екскурс по дні річковому. Вода була напівпрозорою, більш-менш розбирав силуети, що оточували. Шукав інструмент, що в останній момент показався на очі.

Ви отримали нове досягнення «Плавець — 1». +10% до часу перебування під водою.
Ви отримали досягнення «Плавець — 2» + 20% до часу перебування під водою.

Все ж зачепив інструмент, як руку обдало болем.

Зачарована ліра — проклятий предмет.

Виплив на поверхню, подумки лаючи фею й того, хто подарував їй таке щастя.
«Подарували… Угу, збулись непотребу, а вона радується. Потримав би за горло колишнього власника».
Чим нагороджує музичний інструмент роздивитись не встиг. На поверхні віддихався, помічаючи, що для риби й бобрів вже потихеньку став своїм: ті не оминали мене, а попросту врізались в цифрове тіло, наче в стіну. Кинув погляд на берег, все було спокійно.
Вже під водою помітив дивне відгалуження ріки в яке занесла течія. Все ж вхопив прокляту ліру, в інвентар закинути не міг, бо сумка на березі й під час плавання таке недоступно. Шкала повітря потихеньку спадала до нуля, а я все не міг винирнути, а коли зміг, то опинився у печері, куди вів темний тунель.
«Придумають всілякого, а тобі потім страдати. От як таке можливо? От річка, потім печера?»
Панель писнула про повідомлення, коли лежав на чорному піску й важко дихав. Відкрив чат.

Помилка.
Помилка.
Помилка.
Ви знаходитесь в темній зоні. Посилання й отримання повідомлень неможлива.
Інтерфейс сам відкрився не встиг я збагнути.
Зачарована ліра
+ 1 до сили
+1 до інтелекту
— 10% відсотків до удачі
Невідомо.

Помилка.
Помилка.

Зціпив зуби від болю. Здавалось, що пісок наелектризувався й вирішив випустити всю енергію, що накопичував. Миттю підскочив й побіг до одинокого каменю й став на нього. Життя було у жовтому секторі й повільно наближалось до червоного.
— Прекрасно поплавав за інструментом, — мовив сам до себе з сарказмом.
Ніколи не зустрічав темну зону. Колись ходили байки, що в грі є такі місцини де ніхто не зможе визначити твоє місцеположення, написати повідомлення, де немає змоги прив’язатись до контрольної точки. Якщо загинеш у подібній місцині — речі залишаться, захочеш забрати, молодець! Збирай групу заново й прямуй до того місця де ліг. Згодом такі зони все ж з’явились й були офіційно винесені на карті у вигляді супер хардових данжів. Тоді, при вході вискакувало застереження про можливі втрати й умови проходження. Що це цікавого: така місцина мала мінімальний рівень 50, а якщо з собою прокачаних гравців візьмеш, то автоматично моби підлаштуються під ваш рівень.

От стояв на каменюці, дивився на чорний пісок, що наче був безпечним, потім — на воду. На стінах росли гриби, що давали зеленувате світло. Сприйняття наганяло тривогу й страх, що одразу відклались ефектами з позначкою: «Не впливає».
Поки. Якщо досягнуть понад шістдесят відсотків, крякну скоріше, аніж встигну перебігти на другий край печери, де виднілись відблиски сонячного проміння. Єдине, що добре — всю екіпу залишив на фею, хоча б буде змога забрати. Повернутись назад не зможу — течія знову винесе на пісок.
Продумав маршрут, набрав повітря в легені й побіг, міцніше стискаючи в руках злощасну ліру. Життя тривожно замигало червоним, але відскочив на кам’яну доріжку з полегшенням зітхнувши. Надіявся: тут немає пасток. Чекав, поки шкала енергії відновлюється, відкрив інтерфейс на вкладці зв’язок з адміністрацією, вписав свій кодовий номер «73» й описав темну зону. Урія зазначала у листі, що варто повідомляти навіть про найменшу диковину чи злам, на які натрапиш у грі, бо навіть найменший баг може перерости у щось неконтрольоване, так сповістила вона.
Свіже повітря дунуло в лице, через отвори, що знаходились на печерній стелі. Засмутився: сонячне світло потрапляло сюди через них, ледь-ледь помітних. Попереду виходу, скоріше за все не було, а дотягнутись не зможу, як й долізти, виступів на стінах немає, ті ідеально гладкі.