Глава 6. Перший велетень

Вами відкрито досягнення «Перший із велетнів». Для подальшої його градації, побачте всіх велетнів світів Хатерану.
Доступно: титул «Хитрий споглядач», +2% до запасу життєвих сил, перстень «Земля віків», + 1000 досвіду.

Здається, всім було байдуже на сповіщення, адже ми відкривши роти, споглядали чудернацького чоловіка. Взагалі, у грі була легенда щодо таких істот, що мешкають у кожному світі. Вони, не зважаючи на свій ріст, вважались рідкими, бо не часто виходили на ті території де тиняються гравці. Кожен світ — свій велет, що відповідає епосі, от у нас він був кремезним лучником.
Земля тряслась й ми ховались під деревами, щоб монстр не побачив, бо полетіти на відродження можна за лічені секунди.
— Офігіти, — видохнула фея за спиною, — оце сходили в данж!
Ельфи за нашими спинами, теж охкали від шоку, тихими залишались ми з Амаєю, що мовчки дивилась на епічного боса. Так, гравці намагались знаходити титанів, збирали рейди та все закінчувалось нещастям. Ті ж «Дикі вітри» ледь не вбили того, що мешкає в Атмосі. Чому ледь? Тому, що він зареспавнився знову за хвилину після смерті, навіть лут не роздивились, бо скакали від радощів. На відео, що виклав клан на форумі гри було чудово видно як монстр розкидав всіх, хто був в рейді. Речі гравців, що залишились на полі бою, були втоптані в землю, а те що від них залишилось, нічим окрім сміттям не назвеш. Епіки й легендарки, сетові обладунки — все кануло на цифрові небеса. Звісно розробникам висували претензії, але ті своєю чергою відповіли: «Інформація у відкритому доступі й не наші проблеми, що ви не забрали лут й не відкрили портал». Коли «Соколи» були в етапі процвітання, мені ще довелось стримувати Макса, бо в нього теж очі загорілись, щоб віднайти велетня, запастись арсеналом магії й спробувати. Але дорога ціна поразки.
Існувала байка, що велетень, коли знову воскресне через прокляття темного мага, зможе прослідкувати забрані у нього речі. Поки та п’ятірка кланів, що вбивала епічного боса заввишки з хмарочоса, процвітала. Я стримав фею, яка рипнулась вперед. Зовсім не хотілось бути задавленим такою машиною смерті, особливо зважаючи на сприйняття, нову капсулу й на те, що ми тільки вийшли з данжу, знатно підняли рівні й трішки розжились речами. Безіменний велетень попрямував до місяця, земля ще ходуном ходила від його кроків.
— Акуратно зараз всі в портал, — прошепотіла Кріста, — Дан, прослідкуй.
Вона дістала сувій з сумки й активувала його. Першими пішли ельфи, потім я вів за собою фею, розбійниця крокувала за мною. Ми опинились в околицях Байштату, недалеко від млина, де гравці крутились шукаючи пригод: хтось втікав від вовків з криком майже на всю околицю, хтось просто крокував. Одним словом: прилив нових гравців був постійним, ну або тих, хто вирішив перса стерти й все почати з чистого аркуша. Івент наближався.
Ми покумекали й вирішили сунутись в ліс трохи далі на якихось півгодини або годину. Потім кожний розбігався у справах, окрім мене. Можливо вийду в реал, щоб паузу зробити й пірну у віртуал знову, все ж й самому потрібно підняти декілька рівнів, щоб зовсім себе нахлібником не відчувати. Зараз, над моєю головою красувалась цифра «15». Ще стільки ж до тридцятого рівня.
Взагалі, Арт і Сантія виявились нормальними. Одразу погодились на умови Амаї й ми тоді ще перед виходом проговорили всі правила й скріпили руки над присягою, проговорюючи слова заклинання. Поки є мирний рік, а далі побачимо. Якщо хтось порушить правила: втратить персонажа, а все його майно розподілиться між іншими. Після цього пішли розмови за клан, Ранора почала вигадувати назви, що були не до вподоби Амаї. Вирішили, що потім розберемось, після своїх вилазок.
Я дивився на обсяг роботи перед стартом події й хотів за голову взятись. Менше аніж тиждень залишилось часу, а нам потрібно й золото нафармити на ресурси, щоб апнути другий рівень клану, й себе одягти, й обрати перше місце кланової обителі. Зрозуміло, що скоріше за все це буде якийсь будинок у місті, будувати замок ой як дорого. П’ятірка гравців не потягне. З лідерством поки вагався, все ж не я почав кашу заварювати, але Кріста стояла суворо на своєму.
— Я можу часто зникати, — суворо мовила розбійниця, — мене наставник може закрити у данжах асасинів, або просто реал задавить справами, майте совість. Тим паче досвіду у керуванні у мене немає, а ще невідомо скільки на п’ятдесятому прохожу. Ви, малюки, скоріше за мене виростите.
На скромне питання чому, вона розповіла про хардкорні квести асасинів, де часто помираєш й втрачаєш частину досвіду, а ще, що подібні спеціалізації підв’язуються до квестів, рівня й ієрархії тебе в ордені. За таке чув, навіть дивися стріми, поки їх не прикрила адміністрація, гравця, що пішов служити жрецем в Орден Справедливості. До такого ігрового сценарію не було гайдів, безумовно це цікаво, але просидіти рік або два на одному рівні, виконуючи квести наставника — це ще треба мати витримку сильну.

— Скільки в тебе квестів залишилось? — спитав я в Амаї.
— Тридцять, — вона поморщилась, — застрягла на аграх, вбивати в інвізі треба й так, щоб він не злетів, а їх щось останнім часом розвелось мало тут, перетинати кордони Асламанріту не маю права без наставника.
— Ну й ну, — пробуркотіла фея, — а ще казали, що в мене перс дивний.
— Тут хоч мета є, — вклинився Арт, вдивляючись в трави.
Два магічні вогники, що заміняли нам факели й ліхтарики, підпливли ближче до кущів. Маг качав ремесло й повідомив нам, що в клані планує бути головним алхіміком. Ніхто не заперечував. Сантія ще вагалась з вибором професії, а я туди не дивився навіть, як й за часів першого персонажа, мало приділяв уваги профам, бо все або купляв у кланових майстрів, або у НПС.
— Окей, — зітхнула Амая, — я в інвіз, щоб вам мобів не лякати, самі бийте, я напохваті.
Так й було. Ми крокували по нічному лісі, де вили вовки й пугачі літали. Тишу переривали наші кроки й листва під ногами. Я все ще дивувався, наскільки реалістично все виглядає зі сприйняттям, навіть підкрученим на двадцять відсотків, хоча й під час наступної стоянки, де Арт знову травництвом займався, ще накинув десятку, звикаючи до нових умов. Поки конкретних інструкцій від роботодавця не отримував, але щось підказувало: варто зайти на пошту після виходу з гри й там вони будуть.
Першим ворогом була зграя вовків. Десятий рівень, але довелось мечем помахати й побігати. Лучницю взагалі ледь до надгробка не відправили. Тварина накинулась на неї з-за спини, несподівано. Пройшов крит й дівчина ледь-ледь справилась з противником, який в останній момент помер від удару Амаї. Розбійниця залишалась у невидимості. Арт, на правах хілера номер один, у скромній компашці накинув на нас зцілення й ми потопали далі.
З оленем п’ятнадцятого рівня було впоратись важко. Моб ефектно розмахував рогами, а ще був магічним й накидав дебафи ступору, розповсюджував ауру страху, що віднімала по сім одиниць здоров’я кожні п’ять секунд. Звалась істота просто й лаконічно — Афаг й була рідким представником місцевої фауни.
Взагалі от такі індивіди, час від часу трапляються у всіх світах, що граничать з аурою проклятого континенту, що розповсюджується навіть через океан. Дивне, як на мене, рішення розробників, але воно пояснює ігрову концепцію руйнування середовища, боротьби добра зі злом.
Себто навіть звичний гравець може стати тим, хто розповсюджує хаос і темряву, обравши шлях некроманії, темного мага. Це також ріже можливості, бо представники Ордену Світла є майже у кожному місті, селі. Аура моба знесла половину здоров’я й довелось знову просити мага за зцілення. Взагалі, група підросла, я апнув шістнадцятий, Арт сімнадцятий, Сантія тринадцятий, а фея відставала від всіх зі своїм одинадцятим рівнем.
Зробили невелику зупинку знову й Амая з’явилась для охорони, маг вирішив видобувати алхімічні інгредієнти, дістав з сумки промисловий ніж. Я ж дивився на новесенькі чоботи, що дістались з данжу й споглядав на перстень за досягнення.
Земля віків: прикраса, рідкісна. Дає стійкість до негативних ефектів, накладених до природної магії; + 10 до сили, + 30 до інтелекту.
На інтерфейсі тут же з’явилось нове системне повідомлення.