Глава 5. Ще трішки розмов

Нова версія капсули завела мене у ступор, ледь відповідав працівникам корпи, що пояснювали нові навороти.
— Механізм захисту від землетрусів ще тестується, але в цій версії наноматеріал, зможе захистити. Картриджі для відчуття запахів, потрібно замінювати раз в місяць стабільно, — навчав невисокий чоловік, що носив окуляри.
Він то дивився на мене, то на капсулу й другого співробітника, позначав щось на аркушах паперу. Інший, одягнений у робочу форму копирсався у начинці воріт до Хатерану, змінював чіп, настроював програми за допомогою ноутбука, що був підключений до механізму. Перший ще говорив за функцію масажерів, і що з ними потрібно бути акуратним, потім — змусив розписатись за доставляння й попрощався.

Я залишився наодинці з запасом картриджів до капсули й не міг збагнути: справді розробники придумали, як змусити організм відчувати аромати? Глянув на білий, напівпрозорий контейнер, що мав безліч отворів для підключення, така собі коробочка з маленькими отворами. Всередині — ароматизатори. Коли похитав в руках — ледь чутний плескіт рідини почув. Цікаво, а на програмному рівні як то все буде відображатись? Так, мав знання про такі новомодні введення, що ввійшли в стрій кілька місяців назад. Але капсула коштувала надто дорого, ще й корпорація повідомляла про можливі ризики, програмні збої.
Поклав у шафу додаткове добро й поглянув на старий механізм, що тепер, наче древній артефакт, тіснився у протилежному кінці кімнати. Безлад вирував ще гірший, ніж зазвичай, бо ми робили перестановку, виявляється, для кращого функціонування механізму, потрібно прискіпливо встановити його по певних параметрах.
— Яке біля стіни, — сказав перший працівник й ледь не порвав на собі сорочку від свавілля, — тридцять сантиметрів мінімум від неї, щоб був нормальний обдув. Інакше згорить від перегріву з часом.
Він ще поцокав язиком, коли побачив начинку старої капсули й зробив вердикт: «Чудом витягнула два роки, але скоро б загнулась, потрібний технічний догляд, заміна вентиляторів, плати окислились від вологи…»
Слухав й стримував очі, що як у равлика вилазили, алегорично вставали з орбіт дві палки з очними яблуками. Про такі тонкощі навіть сама корпа на сайті не пише. В цьому впевнений, бо одного разу вивчав його через спір з Максом.
Доторкнувся до гладенької, напівпрозорої поверхні й задоволено ліг, фіксуючи руки й ноги у потрібному положенні, кришка закрилась сама за командою.

Хатеран зустрів мене темрявою ночі. Поки все владналось в реалі, встигли наповзти сутінки і я тривожно оглядався на ярмарковій площі, наповненій десятками гравців, дивився й на інтерфейс, де був годинник. На мить в очах потемніло.
— Вгадай хто, — прошелестів знайомий голос.
— Я думав, що мілкота у нас по таких прийомчиках, — пробубнів, звільняючись від рук Амаї.
Крилата бестія за спиною учениці асасинів якраз задовбувала старосту Байштату черговим вередуванням. Варто Крісті крикнути фею й та підлетіла до нас.
— Муштруванням займаєшся?
— З нею ніяк, — фиркнула співбесідниця, — ще скоро й поселення по дошках розбере. Дорвалась цифрова душа до свободи.
— Що будемо робити?
Я вже помітив двійку, яка вчора падала нам на хвіст й наразі енергійно чимчикувала у нашу сторону. Лучниця виросла до п’ятого рівня, маг до восьмого. Поки мені не подобались. У грі була така каста геймерів, що любили грати в групі й з перших рівнів всі тримались купками, качались. Це могло допомогти від агрів, якщо повезе, спільного виконання квестів, от тільки після всіх наворотів, що пережив у Хатерані дивився на все з підозрою.
Сварка з Максом, що перебрав й алкоголю, й синтетики, втрата клану… Здається, це тільки початок неприємностей, що встиг відчути на власній шкурі.
Поки впав в роздуми під трелі бардів, Кріста встигла сформувати нову групу й запросити туди нових знайомих. Мага звали Артом, лучницю — Сантією, раса ельфи, ніби зговорились.
— Ви хто одне одному? — поцікавився, поки Амая чаклувала над налаштуваннями.
— Брат і сестра, — відповів весело маг.
Щось забагато збігів і родинних зв’язків, подумав й кивнув.
— На, мала, купи собі цукерок, тільки не як в минулий раз.
Відкрив торг й кинув кілька мідників, щоб відволікти фею. Та радісно защебетала й полетіла до торговців.
— Скоро виступаємо? — спитав у Амаї. — Можна тебе на декілька хвилинок?
Ми відійшли полишивши ельфів біля імпровізованого пункту збору. Біля нас — темрява й глуха стіна будинку. Розбійниця задумливо роздивлялась карту.
— Що там в тебе?
— Ці двоє дивні. А якщо брат з сестрою й виявляться моїми знайомими, то зав’язую з компанією і наново перса створюю.
— Он як, кардинально, — Кріста глянула в сторону ельфів, що своєю чергою стежили за нами. — Чому?
Довелось коротко описати ситуацію, сказавши, що я один із лідерів соколів, вже нині мертвого клану, що всі ми почали з нуля й перетинатись з Максом і Елізою бажання немає.
— Насамперед, у них батько небезпечний, працює в корпі поліції, але пов’язаний з чорним ринком, — тихо говорив, дивуючись бажанню поділитись. — Мені й так з ними проблем вистачило, Кріс, а наново плентатись з ними бажання немає. Взагалі нащо тобі це… Качати нас?
Чи то на мене діяло незвичне різноманіття запахів: від поту, спецій, пива, що носили офіціантки поблизу таверни, чи то я зовсім голову втратив. Відкрив меню налаштувань, швидко пішов у розділ капсули й побачив, що сприйняття й відчуття підкручені на сотню процентів за замовчуванням, хмикнув і поки відключив функцію, приходячи до тями. Розробники Хатерану бавились з психічним сприйняттям, хоч подібні функції строго регулюються законом. Погоня за враженнями нині нагальна проблема, коли в житті забагато негативу, а чогось хорошого — ні. Був тільки промах у моделі корпорації, як на мене: вони забули, що більшість гравців — звичайні люди, що доля розкидала по реальному світу, різних екваторах життя. Я кулю в тіло можу вихватити й в реалі та відчути всі дебафи від такої пригоди. Хоча тут є невеликий плюс: принаймні не помру, стікаючи кров’ю у темній підворітні.
— З тобою все добре? — вона примружилася. — Щось аватар у тебе дивний…
— Капсула нова, розбираюсь з налаштуваннями, — пробуркотів, наче кіт, якому наступили на хвіст.
— Запахи з’являються поступово, сприйняття вище сімдесяти не піднімай, функція ця поки на свій страх й ризик, сама нещодавно оновила залізо для Хатерану, от… Щодо цих. Ідея зібрати ігрову компанію непогана.
Вона питально поглянула на мене, склавши руки перед собою.
— Треба мати хоч мінімум у клані, все одно довелось би шукати хілера, а так самі прив’язались.
— Ще б не отримати проблем від отаких контактів. Вітри це серйозно, вони на більшість світових босів ходили, Рейн входить в сотню топів гравців Хатерану зі всього світу.
— Ти будеш лідером клану, а я заступником, — мовила Амая, глянувши на мене, — і це не обговорюється. Наставник вчив мене перестраховуватись, тому дістану сувій присяги. Якщо не захочуть — хай самі стрибають по цифровим доріжкам…
Притуплене сприйняття допомогло прийти до норми, поки ми наблизились до гравців. Амая скомандувала йти до воріт Байштату. Поповнив запас еліксирів на всяк випадок, придивився до шкіряної куртки за три золотих, цікавого амулета, залишив зарубку у пам’яті, щоб повернутись сюди завтра. Пішли до звичної бази дислокації — вогнища неподалік млина.
— Чому тут завжди нікого немає, а красиво, — Ранора примостилась між мною й Крістою.
-Тому, що вночі народ за межі Байштату не виходить, агр мобів зростає, а тут місце таке, що може примара нічна вискочити під тридцятий рівень. Місцева лякалка, зав’язана на рідкий квест, його я не отримала, хоч з жителями прокачана репутація добре. Все, що знаю.
Повисла тиша. Ельфи чекали, я сам затамував подих, навіть крила феї перестали лопотіти. Нині головною була Амая, тому старт розмови на ній.
— Ми думаємо про івент, будемо створювати свій клан. Якщо Хінату у реалі я знаю, а Ранору вже встигла випитати, все, що цікавить, ви — загадка. Впали на хвіст, шукаючи халяву. Одним словом, якщо хочете далі з нами бути, доведеться всім підпасти під дію присягання.
— Підтримую, — тут же випалила Ранора.
Я поглянув на задумливих персонажів. Сувій присяги — річ серйозна й дорога, як для закляття. За допомогою нього можна зафіксувати договір без представників адміністрації. Якщо буде бажання, то й з ними. Крісту я розумів й ні, піддаючись потоку подій.
— Як вас звати у реалі? — запитав головне, що цікавило. — Де ви живете, у якому полюсі чи екваторі?
— Мене — Віктором, її — Мей. Ми з Вермута, другий полюс.
Амая хмикнула й склала руки на грудях, фея засміялась, я не втрачав похмурості, хоч й відчув полегшення.
— То як, ви згодні?