Глава 4. Рішення

— Вашу кандидатуру схвалено керівництвом! — промовила Урія.
Корпоративна етика була строгою, та й тут, на найнижчих поверхах будівлі було людно. Прохожі дивились на нас крізь прозорі вітрини. Повна шумоізоляція й вир життя. Вона метушилась, екран десми жінки час від часу спалахував, показуючи сповіщення.
Корпорація була великою. З висот її хмарочосів на звичних прохожих, мов на комах, напевно, дивилось керівництво та його функціонери. Таке собі місто в місті, особливо, якщо до уваги береш добрячу територію відведену під будівлі, охорону зі зброєю, що снує туди-сюди, окремі магазини, кафе, навіть житлові комплекси для співробітників зі всіма можливими сферами послуг. Потрапити сюди — щастя, ба навіть на перший поверх, де сидів я, просто у скляну кабіну переговорів де є стіл, кавова машина, кулер з водою. Вчора, коли вийшов з гри, побачив на пошті запрошення — одноразовий код, що показав охороні на вході. Звісно мене провели під пильним наглядом як й людей, так й дрона. Останній був бойовим, добре замаскованим під цивільний. У «Латрії»(1) таких достатньо, все ж корпорація спеціалізується на технологіях й має свої заводи.
— То у чому полягає моя робота? — перепитав, дивлячись на Урію.
Вона посміхнулась, одягнена в білу сорочку й довгу приталену спідницю, майже по литки. Чоловіки, тих що бачив, ходили у костюмах, жінки — у сукнях, чи от так як і моя співбесідниця. Можливо, були якісь свої корпоративні відмінності та правила. Був жадібний до усього, що побачив: багато хто мріє хоч підійти до будівлі корпорації, але дрони не пускають, патрулюють кожен периметр. Тільки міг уявити які суми й ресурси витрачаються на підтримання безпеки.
— Тестування нових версій капсули, — повторила жінка, доброзичливо, — на високих рівнях сприйняття, шукання багів, помилок гри й виконання мілких завдань від керівництва, якщо такі будуть, ще потрібно збирати ігрові новини, бо рахуєтесь у відділі зв’язків корпорації зі спільнотою, й відправляти нашим працівникам.
Я хмикнув. Все було підозрілим. Та хто така Кріста, якщо її подруга дотична до «Латрії»?
— Нову версію капсули, а також підписку, ми вам доставимо, а от задум про стріми — доведеться відкласти.
Урія водила стилусом на планшеті, щось шукаючи. Я мовчав і думав. З однієї сторони — мріяв працювати на розробників Хатерану, навіть декілька років тому відправляв робочий профіль, але не взяли через низький рівень знань у програмуванні. Наразі все здавалось легким.
— У вас є вдосталь своїх тестувальників, — мовив, але мене одразу перебили.
— Дане, ви не зрозуміли. Наш керівник потребує своєї людини.
Слово «свою» Урія виділила особливим тоном й поглянула пронизливо.
— Ваш профіль вже затверджено, — продовжила серйозно, — залишилось тільки погодитись й ми перейдемо до формальностей.
Датчик входу пискнув. Звук неприємно вдарив по вухах, вона приклала десму до датчика, дозволяючи залетіти дрону. Машина приземлилась біля співбесідниці, відкривши один з відділів: тека з документами, в іншому — флешка і якийсь пакетик.
— Кави? — нарешті запропонувала вона.
Погодився. Обмірковував ситуацію, наче це останній день життя. Колись, ще під час вуличних пригод, зустрів якогось старого, котрий сказав: «Запам’ятай, почуття ейфорії завжди яскраве і брехливе. Після нього полетиш у трубу з технічним сміттям, де кістки твої перемеле машина й спресує у блоки для плавильні».
Тоді я вважав його за навіженого. Наркомана, що спився, втратив й так нікчемне життя, мусить мешкати на вулицях першого полюсу, боротись. Іноді, розуміння того, що старий мати рацію приходило у голову. Так. Наразі відчував ейфорію. Легку.
Ароматний напій опинився переді мною, варто тільки було забажати. Урія стала ще більше привітною, поставила печиво, все непотрібне — забрала у шухлядку. Було незручно опинитись тут, під десятками поглядів людей, що тинялись між скляних кабін туди-сюди. Моя співбесідниця дала час для розмірковування. Насупилась вона тоді, коли побачила високого чоловіка у діловому костюмі. Його десма була із золота, робочі сторонились його й проходячи повз, він поглянув на нас пильно, навіть зупинився на декілька секунд. Мені не сподобався ні він, ні його вдивляння. Урія натягнула посмішку та поставила чашку на стіл.
— Один з керівників, — мовила вона, коли той зник.
Мені він здався смутно знайомим, наче вже десь його зустрічав, чи то під час нічних скитань по місту, чи то просто бачив на презентації обнови гри або капсули.

— Мені заборонили підключати проєкцію, що приховає нас, — пояснила жінка, — це звичайна співбесіда…
Кава була натуральною, я прикрив очі від насолоди. Зрозуміло, що задля престижу, корпорація витрачала неабиякі гроші, хоча для таких монстрів ринку це звичний стиль життя, мабуть. П’ятий полюс, парки й сотні рослин, що казати, наближаючись сюди я навіть здалека побачив оазис на даху будівлі. Взяв до рук планшет й ще раз передивився умови контракту, який вкладав поки на декілька місяців: пробний період, зарплата більша, аніж в охоронця клубу, душа тільки радувалась.
— Я буду втягнутий в корпоративні справи?
— Меншою мірою, — відповідь була одразу після питання, Урія не думала навіть, — кожен, хто працює, ба навіть на відстані має ризик. Конкуренти не сплять, теж живуть. Якщо під час роботи натрапите на щось цікаве, то ми захистимо. Корпорації вигідно оберігати перспективних співробітників.

Знаєте — я погодився, не дивлячись на ризик, що може виникнути у майбутньому. Все ж мріяв заробляти на грі, а стрімінг… Буде навіть краще. Такий собі мовчазний працівник, якому не потрібно бігти зранку в офіс, чи шкандибати з нічної зміни з госпіталю, бо у клубі зчинилась бійка.
Коли все було підписано, мене ввели в курс справ та обіцяли доставити капсулу через дві години.
— Налаштування: хоча б п’ятдесят відсотків сприйняття світу й болі теж, — говорила Урія настанови, — керівник захотів, щоб ви спробували пройти декілька  данжів на початкових рівнях, деталі в інструкції, що прийде на пошту разом зі формою звітних документацій, ну й новини чи чутки бажано надсилати, як тільки почули.
Останнє формулювання було ефемерним: все загадувався над питанням щодо того, чому саме я? Корпорація велетенська, не вірю, що тут не знайшлось відданих людей. За роздумами мене вивели на вулицю, дрон плавно летів за спиною, попискуючи. Урія, вочевидь, сповістила керівнику служби безпеки, що чекав біля виходу й прив’язав до моєї десми код доступу на територію.
— Іноді, — говорила жінка, — тебе буде викликати керівник для звітування, можливо будуть питання до роботи.
Не встиг я тільки збагнути, що новий етап в житті настав, вдивляючись в майже чисте небо п’ятого полюса. Тут й повітря було іншим, бо більшість заводів й фабрик знаходились на межі першого, навіть співробітники, які зустрічались на шляху були незвично розслаблені. Можна не боятись, що хтось вийде з-за кутка й поцілить у тебе кулею, спробує пограбувати чи зламати десму. Так, таке іноді траплялось, тому дуже часто софт програм браслета оновлювався.
Екран сповістив за дзвінок, тому поліз у кишеню за телефоном.
— Привіт, — голос Ельзи був схвильованим, — маєш хвильку, щоб покумекати?
— Так, — відповів сухо.
З Максовою сестрою я не сварився, але його звинувачення чудово пам’ятав.
— Слухай, він тобі був не в собі, — затараторила дівчина, — зараз прийшов до тями…
— Якщо ти намагаєшся помирити нас, то забудь. У мене новий перс, нові друзі, життя з чистого аркуша, й не забувай, через кого клан зазнав поразки.
Вона змовкла. У трубці почулись схлипування. Еліза була чудовою дівчиною, подобалась чимось, але то була сестра друга, навіть й колишнього й мати справи з їх батьком не хотів, краще вже зрадити корпорацію й самостійно здатись тоді шанс залишитись живим хоч буде. Вона виявляла до мене увагу, надіючись, що я тормоз, але я все прекрасно розумів аж до перебитих ребер. Адже Макс, як і його батько, застерігали щоб навіть у сторону її не дивився. Саме в цей момент збагнув: потрібно раніше було зав’язати з цією сімейкою.
— Ти в Кіберніусі? Ми могли б зустрітись…
— Елізо, — перебив її, — не шукай мене й знай: у нового перса інша зовнішність, клас. А на вулиці мого полюса не раджу сунутись, тим паче точної адреси в тебе немає. Всього кращого!
Закінчив розмову й важко видихнув, попрямував спершу до охорони, забирати залізного коня. Вермут мені більше подобався нічним, адже тоді життя відчувалось по-іншому. Набувало особливого сенсу, адреналін зашкалював від пригод, що міг знайти на свою долю. Я добре усвідомлював: з часом став адреналіновим наркоманом, що шукає способи потішити нерви. Все життя моє зіткане з небезпеки.
Їхав вулицями полюса, насолоджуючись скляними хмарочосами, рекламними моніторами, деревами, чистотою й порядком. Зовсім скоро картина зміниться на менш привабливу, тільки перетну границю третього полюса. Думав про все: про корпорацію, нову капсулу, роботу й гру.
Вчора Кріста допомогла прокачати нас: я апнув сьомий рівень, фея — тільки четвертий, а маг з лучницею просто забирали дроп собі на квест. Вони нав’язувались до нас, говорили, що раніше були в «Диких вітрах», але випадково завалили легендарний квест й тепер мусять ховатись. Історія банальна: чорний список клану, сотні смертей від рук колишніх побратимів по зброї, а вихід тільки один — новий персонаж. Двійка ще хотіла прибитись до нас, щоб їх не знайшли. Я дивився на все скептично, як й Кріста. У майбутньому клані, поки безіменному, ми мали керувати разом. Фея на олімп влади не лізла, але теж недовірливо відносилась до нових знайомих, казала, що вони бачили, як НПС ганяє її по ринку й тільки сміялись. Що ж, вирішили потім подумати щодо них, тим паче Амая хотіла зводити нас у данж, щоб перевірити на доброчесність. Про це повідомила перед тим, як відкрити портал й піти у гори до наставника. А я дивився на її цифрову фігурку й мав надію, що не доведеться ще раз створювати нового перса, все ж на капсулі ліміт в п’ять безплатних стирань акаунта.