Глава 3. Зустрічі

Натиснув на згоду, вона всміхнулась.
— Ти б аватар трішки змінив, — вона придивилась уважно, нахилившись, — не новачок, тебе можуть впізнати.
— А сама, — хмикнув, — дві каплі води з тією, що я у клубі бачив.
— У мене є пов’язка й невидимість, — тут же відпарувала дівчина мій наступ. — Тим паче я граю сама по собі.
Розбійниця глянула по сторонах, поморщилась.
— Я заберу замовлення, почекай, — мовила й не питаючи згоди пішла до будинку травниці.
Залишився наодинці з піснями бардів, що лунали на площі поселення. Ввечері працював ринок, постояльці трактиру виходили на вулицю, НПС танцювали. Гравці такого рівня як і я — до десятого, старші не затримуються, подорожують у столицю, де й моби кращі й завдання жирніші з заробітком.
Рейнджери, друїди по класу, в ніки не вдивлявся, хоч й пара — маг сьомого рівня й лучниця другого приглянулась. Було щось у ній знайомого. Чекав на Крісту, чий силует показався на дорозі.
— Йдемо звідси, — та недобре глянула на гравців, — є розмова.
Ми вибрали тиху місцину неподалік млина й сіли на землю. Розвели багаття, вдивлялись у ніч. З такою супутницею нічого не страшно, навіть монстри обходять стороною. Коли у тебе різниця в рівнях з ними більш як двадцять — вони стають нейтральними й не атакують. Ось так працює цифровий алгоритм.
— Ну й про що ти хотіла пощебетати? — я дістав з інвентарю яблука, одне вручив співбесідниці.
Та не цуралась, впилась зубами в фрукт з характерним хрустом.
— Івент, — сухо мовила, вглядаючись в далечінь, — ти будеш його проходити? Чи любитель клубів буде по них вештатись?
— Думав, як краще зробити. Умова з кланом звучить дивно.
На вогонь злітались комахи, в траві засіли цвіркуни. Небо зоряне, такого в реалі не побачиш — чіткі міріади сузір’їв малювали мальовничу картинку. У мене навіть з’явилась думка не виходити з гри, залишитись тут назавжди, хоч й таке неможливо. Капсула зчитує втому організму й відключає ігровий процес, тим паче розробники зазначали: з Хатерану потрібно виходити інколи.
— Й мені не подобається, — Амая задумалась, — івент звучить цікаво, одна згадка за легендарні квести чого вартують.
— Пам’ятаю, як люд з розуму сходив, бо хтось в клані отримав епік. Знав, що топи у погоні за ними й так, деякі навіть у реалі пробували знайти носіїв, щоб дізнатись деталі.
— Таких історій багатенько. А тут ще приємний бонус — подорож по світах без виконання довгих й нудних умов.
Я кивнув. Іноді гравці на форумах матюкали розробників. Зібрати необхідні ресурси, прокачати репутацію з магом, а для деяких переходів ще потрібно колекцію зібрати шляхом винищення монстрів чи рейдів у лігва босів. Не скажу, що та часто й багато падає, але й бити одного й того самого боса десять разів підряд — не дуже кортить.
— Гравцям одиначкам буде важкувато, відчуваю.
— Угу, особливо якщо умови завдання будуть по типу: вбийте сотню мобів сімдесятого рівня, а ти тридцятого.
— Я тебе знаю, ти мене. Більш менш, — вона глянула на мене, — може разом спробуємо пройти?
Поміркував. Після випадку з колишнім кланом, не хотілось знову лізти в ярмо, навіть відкривати інтерфейс.
— Добре, — мовив відкинувши вагання, — досвід з управлінням в мене є, можу створити, назву й емблему вигадаємо й в торговців купимо ресурси, або виб’ємо з мобів.
— Тебе все одно качати доведеться. Завтра ввечері біля воріт Байштату чекай на мене, прийду з першим наступом темряви — пригнемо в сорокову локацію, мені якраз треба парочку квестів закрити.
— Мене візьміть з собою! — голос пролунав зверху.
Його власниця спустилась до нас, ледь не звалилась в вогонь. Золоті іскри посипались з неба і я здогадався хто хоче впасти на хвіст.
— Не знала, що й вас теж тягне до полум’я, — холодно мовила Амая, — значить, треба взяти у травниці збори, якими травлять мух.
— Ну, — ображено сказала фея, її рівень майже не змінився з нашої зустрічі, цифра «2» світилась біля нікнейму, — візьміть мене з собою.
Крилата напасть повернулась до мене, прийнявши благальний вид.
— Візьміть, — простогнала. — Ніхто не хоче в групу брати, а місцеві ставляться неприязно. А тебе я бачила, ти добрий, он корову для травниці пригнав…

Кріста, за спиною феї, стримувала сміх, відвернулась.
— Ну, будь ласка, — протягнула нова співрозмовниця, — я вам у пригоді стану, буду у данжах шукати пастки…
— Я й без тебе це вмію, — вклинилась Амая, — набагато краще й скоріше.
— Ну, лікувати можу.
— Один раз в день, — скептично мовив я, — й на прокачку піде набагато більше досвіду, аніж на людину, а ще ти ж хотіла пета завести.
Летюче чудо примостилось на землю біля вогнища й понуро опустило голову.
— У мене був план, — проскиглила та.
— Надійний, як перші версії платіжних чіпів, що списували гроші по декілька разів з рахунку, — Кріста склала руки на грудях, — чудовий й величний, як світовий бос.
— Ну… — протягнула Ранора, — не настільки. В цифрі все вийшло.
— Похибка настолки й реальної гри десь в тридцять відсотків, — вклинився я, — про це кожен знає. Тобі скільки років, біда?
— Вісімнадцять виповнилось, вчора.
— Зрозуміло. Десма й капсула від батьків у придачу, — Кріста звелась на ноги. — Початок навчання, ігрового й нічного життя.
— Ура! — злетіла в небо фея. — Дякую!
Нас осипало золотими іскрами, я глянув на розбійницю.
— Що ти їй зробила, зараз ще зірку якусь головою проб’є, так високо полетіла.
— У друзі додала, — сухо відповіла Амая, вдивляючись в темряву й слідкуючи за аватаром нової знайомої.
Я не вагався, теж кинув заявку, після чого тиша знову вибухнула радісним «Ура».
— Не буду питати за її реал, — кинула Кріста, а потім запросила у групу, — плани змінились. Чудо мале, швидко спустись на землю, а то передумаю, кришка капсули з добротою закриється.
Ранара опинилась біля нас за декілька секунд затихла й уважно вдивлялась то на мене, то на Крісту.
— Ти хоч раз лазив у гори Асламанріту?
— Ні. Кажуть, там є декілька данжів хардових, але вони для сотого рівня. Ти хочеш нас туди повести?