Глава 9.

Наступні тижні я намагалась впихнути в себе всі ті знання, якими щедро поділився будинок.

Чого там тільки не було: від казок і міфів до  щоденника минулої Відаючої, яка тут мешкала. Як я не сподівалась отримати щось накшталт  бестіарія, цього так і не сталось. Щоденник Олесі (саме так її звали до прийняття) більше нагадував бортову книгу, яку заповнювали не регулярно. Там була якась поверхнева інформація про прийоми селян, водночас вона переміжувалась із досить відвертими записами про відвідування Віди якимось  вельможою. Ні імен, ні точного статусу. Лише  розуміння, що це не простий селянин. Як не дивно, особливих емоцій, також, не відчувалось. Такі записи більше би личили вченому, що спостерігає за піддослідними тваринами, ніж жінці. Щоденник прервався несподівано. І що сталось із моєю попередницею я так і не змогла дізнатись.

Танасій, всіляко намагався уникнути розмови про минуле. Єдине, про що він проговорився-Віди живуть довго. Той факт, що щоденник закінчився швидко, а усі предмети побуту, що лишились в будинку були дуже старі – навіював думку про передчасну смерть відьми. А отже, розслаблятись не варто.

Сьогодні, нарешті, Лісовик дав добро мені виїхати в місто. Всі тяжкі думи враз забулись. Їх витіснили списки того, що потрібно привезти і купити. Відпустили мене зовсім ненадовго і витребували обіцянку повернутись дотемна.

До машини вивела магічна тропка. І це було ще однією проблемою – я могла привезти лише те, що влізеться в мою двомісну кубишечку. Старий смартік, був моєю давньою мрією і вірним другом.  Коли він куплявся-усі знайомі вертіли пальцем біля скроні. Потім, дуже дивувались, дізнавшись, що за весь час він жодного разу не ламався.

Ось і зараз машинка чемно стояла там, де її залишили.

Дорога наче сама лягала під колеса. Листопад входив у свої права,  листя з дерев вже почало опадати і встеляло узбіччя кольоровим килимом. Ліс змінювався полями і селами. Яких тільки будиночків тут не було. Все таки Українське село гарне у будь-яку пору року. Ошатні будиночки , стоять обабіч доріг, відрізняючись статками своїх господарів. Десь нові, нещодавно побудовані маєтки. Десь старенькі хатини, по господарськи одягнуті у нові утеплювачі. Але майже усі охайні і побілені. У нас, тут, земля дорога і рідко зустрінеш закинуту будівлю. Чим ближче до міста, тим більше шикарних «палаців» із сучасною територією, часто упорядкованою спеціалістами і величезними заборами. Мені чомусь, старомодні квітники і дальні села завжди були миліші від цих вилизаних клонів із новомодними газонами.

Палаци змінились спочатку француватими новобудовами, що виблискували своїми новенькими, ще майже всюди однаковими вікнами. За їх спинами, наче засоромившись свого віку і обшарпаності притаїлись старі панельні висотки.

Де я і паркуюсь.

-Привіт- машу рукою старій знайомій, яка якраз гуляє із молодшим сином

-Привіт-посміхається втомлено. Можна зрозуміти: двоє дітей і чоловік в лікарні, після важкої операції.

-Як там ваші справи?-мимоволі гладжу тильною стороною долоні плачучого малого по щоці( сама в шоці- я до дітей не дуже, а як людина, яка цінує особистий простір-і до дорослих не торкаюсь без потреби. )

-Вже краще. Ігор починає ходить по-тихеньку, скоро дринажі зніматимуть. Ось, якраз йому обід заносили. Він, в нас, молодець-не падає духом. Дуже старається не турбувати мене зайвий раз. Переживає, що малий росте майже без нього. Не те, що потримати-спостерігати як бавиться не може. Голова дуже болить. Але, радіємо, що поки наслідків особливих немає. Тільки біль. І то-лікарі сподіваються, що з часом, полегшає.

-А що ті гниди, з компанії де він працював? Я так розумію-вини вони не визнають, але хоч якусь допомогу надали?

-Та де... Кажуть сам поліз на риштування без страховки-сам і винен, що впав і голову проломив.

Прийшли один раз, із фруктами, як намагались документи про відмову від претензій підписати  . А коли ми не погодились-навіть фрукти забрали. Сьогодні, якраз були вдруге- намагались погрожувати показами свідків, що він п’яний був.  Добре, що ти тоді настояла кров на алкоголь перевірити і в нас є документи.

-А ти, їм це казала?

-Ні, я  часу не мала-в малого зуби лізуть і він капризує. Ми їх зі свекрухою виштовхали, наказала їй не спілкуватись із цими шакалами(навіть не вітатись), тай я побігла. Бо сама бачиш: малий капризує, а Ігорю важко, коли шумлять. – здивовано дивиться на малого- Це ж треба-заснув. І, навіть, посміхається. Він другу ніч плаче. Що я тільки не робила. Думала до лікаря вже йти.

- Хотіла би зарадити, та я про дітей нічого не знаю.-знову, несподівано, кладу свою руку, на її і міцно стискаю- Але, знаю про жіночі інстинкти. І точно знаю, що якщо тобі здається, що із близькою людиною щось не так-тобі не здається. Можливо, справа в тому, що ми багато чого забуваємо, або не звертаєм увагу. А наша підсвідомість усе закарбовує. Якщо відчуваєш, що потрібно до лікаря-іди.

-Та незручно якось. Ось так із кожною дурницею турбувати людину. В неї, знаєш, скільки таких мамаш-панікерок. Зараз час такий-зуби ріжуться от і плаче.

-Знаю, сонце. І ще знаю, що саме це вона тобі скаже. Буде тиснути на те, що відволікаєш і на те, що це звичайна перестраховка. Але в неї пацієнтів багато. І самий кращий лікар може помилитись. А материнське серце завжди відчуває більше, ніж бачать очі. –не вірить, ні мені, ні самій собі. Таня хороша дівчинка, хоч і бідова, але завжди позитивна і милосердна. Їй рано довелось подорослішати, але, часом здавалось, що так і залишилась підлітком. Ну що ж. Свій розум людині не вставиш. Зазвичай, я би й не намагалась. Але, тут, просто не могла зупинитись. – Тань, просто зрозумій одну річ. Якщо ти наробиш кіпішу і помилишся-нічого не зміниться. А, що буде, якщо ти не зробиш нічого, а інтуїція виявиться правою? Ти ж собі не пробачиш.

-Та що ти до нас вчепилась? – треба ж, це вперше на моїй пам’яті вона так нервує. Та я й сама не знаю, чому лізу у чужі справи.

-Гаразд, вибач, що відвлікаю. Мені пора.