Глава 3.

Я не знаю, чому так спокійно все це сприймаю. Напевно, тому, що завжди відчувала, що в цьому світі є дещо більше, ніж ми бачимо. А можливо, справа в чайочку який так щедро підливає Танасій. Просто з’явилось відчуття, що все так як має бути і я, тепер, на свому місці. Не даремно ж стільки років мріяла про власний хутір подалі від людей. Ага, обнесений величезним забором, щоб точно ніхто не турбував. Тому й, у свій час, схопилась обома руками за подаровану родичкою дачу, хоч тоді ще двадцяти років не мала. І ретельно взрощувала на ній хащі, здатні якнайкраще прикрити дикунку від обтяжуючих поглядів сусідів. І викликаючи їхні безпорадні(ну бо всі норми дотримувалась, щоб не підкопались) істерики з цього приводу. Це ж яке неподобство-замість охайних грядок, чи городу з бараболями, накрайняк-вирощувати кущі і лугові трави. Ще й підгледіти не даю. Про суцільний забор там було годі й мріяти. Законом дозволялась лише сітка, а домовитись за понад як десять років вдалось лише із однією сусідкою. Яка, власне, єдина і псувала моє шикарне життя. І те, через хитрість. Просто після того, ,як кущі з її боку почали сохнути, і присутність у мому житті пащекуватої значно збільшилась- я впала в нерви і попросила допомогу друга. Точніше подруги. Все банально до неможливості. Вона приїхала до мене  на відпочинок. Захопивши з собою із одягу лише смішний купальник із декількох ниток. І ще пару куліжанок по модельному бізнесі не обтяжених мораллю. Я б і сама прийняла участь у тому флешмобі, але моє жирне тільце хіба б псувало апетит. Хоча, враховуючи вік та розмір голови сімейства(фактичної,а не номінального)-хто зна...

Словом, дівчата розважались, не забуваючи фліртувати із чоловіком тієї кози, а синочку збивали із шляху праведного, відвлікаючи від навчання в виші. Ось вредна сусідка і зробила правильні висновки, погодивши встановлення чудового майже двуметрового забору між нами.

Але мрії про збільшення розміру наділу і його перенесення подалі від усіх, не покидали мою голівоньку.

І ось... Бійся своїх бажань...

Здається, я знайшла омріяний спокій подалі від людей. Ось тільки, чи про це я мріяла. І де взагалі я маю жити. Не під кущем же мені спати. Про що я відразу і запитала.

-А все не так погано, як я думав-посміхнувся лісовик- під кущем спати зовсім не обов’язково. Хіба, як захочеться. Хто ж відьмі указ... Йдемо, покажу тобі твій новий дім.

Перед нами нізвідки з’явилась доріжка.

-Колись у кожному лісі  була своя Віда. Вона допомагала мені слідкувати за порядком, але й людей не цуралась. Час тече, світ змінюється. Навколо лісу то з’являються, то йдуть у віки поселення і міста. І хоч, людський вік короткий, але ліс не тільки користується твоєю допомогою, він ще й ділиться своєю силою. Продовжуючи життя. Ти будеш жити значно довше від звичайної людини. Колись будинок відуючої був на краю лісу, люди вважали її відьмої, але часто звертались по допомогу. Проблема, що Віди майже не старіють. В древні часи то сприймалось, як норма.  Згодом довелось стати більш обачними, щоб не наражати цю частину світу на небезпеку. Іноді змінювали зовнішність, іноді доводилось міняти місце, роблячи вигляд, що хата згоріла. Загалом, ти ще дізнаєшся багато нового, про свої сили. Але то неначасі. Просто тобі потрібно знати, що цей будинок особливий. Він стоїть на самій межі світу. Що дозволяє закрити його від сторонніх очей. Проявивши там, де це потрібно. Наразі це складно тобі зрозуміти, але, з часом все зміниться.

Ось так за розмовою ми й підійшли до старого покошеного штахетника. Місцями в ньому зіяли дири. За якими проглядались справжні зарослі із кущів і дерев(Куди там моїм скромним потугам. Ось він-справжній шедевр джунглієвого виробництва) Тут, навіть я зніяковіла. Самого будинку видно не було.