Глава 1.

Про що я мрію?! 

Не знаю. Я вже давно не дивлюсь на небо у пошуках падаючої зірки,щоб загадати бажання. Майже рік я марила лише одним. І воно не збулось. Напевно,моя віра в дива недостатня.

Я не отримую задоволення ні від їжі,ні від інших принад життя. Лишились лише рахунки,борги і майже пуста квартира із розпроданим майном. 

В мене немає ні бажань,ні мети,ні роботи яку довелось покинути,коли Вона потребувала постійного догляду,а в сердці поселився страх пропустити хочаб хвилину,яку можна було провести разом. Тепер заради кого жити,також немає.

 Ту,кого я любила,хто була мені і подругою, і дитиною, і єдиним промінем світла я зараз закопую в лісі. Бо для всього світу вона лише собака. А для мене-весь світ. Ми прожили разом п'ятнадцять років і розуміли одна одну із погляду,із подиху,на відстані. Мабуть тому,я тоді зупинилась. Вона дала мені майже рік звикнутись із думкою,що її шлях завершується,хоч лікарі прогнозували два-три місяці. А ми боролись. Боролись до останнього подиху. І навіть,коли сердце зупинилось вперше, вона повернулась щоб сказати,що їй там краще. І я зупинилась. Відпустила.

І ось,я в якомусь незнайомому лісі із маленькою складною лопаткою і на межі нервового зриву. Але то потім. Коли не вже не буде заради кого тримати себе в руках.

Закопую,одночасно саджаючи білу троянду і тюльпани куплені напередодні для дачі.

І йду куди очі не дивляться. 

Крок. 

Крок. 

Йти все важче. 

Нарешті зупиняюсь,розуміючи що стою майже по коліно у воді. І навколо вода. Ніби болото,а вода така чиста і навіть мої кроки її не скаламутили? Із зусиллям витягую одну ногу,поки інша все глибше всмоктується в мул. І вже збираюсь йти назад,коли усвідомлюю,що в цьому немає потреби. 

Навіщо?

 Там такий важкий,несправедливий світ.

 А тут... 

Ще декілька кроків і,навіть якщо передумаю все буде зроблено без мене. І,наче голос зітканий із шороху листя: «Болото не відпустить свою здобич».

Але ж я не хочу помира... -майнуло і затихло,поки ноги самі рухались вглиб.І думки кудись щезли.

Вода вже пекла в грудях,коли я почула ЇЇ гавкіт.

Його я відрізню від сотень інших.

Як і те,що він означає.

Біда!

І наче,із тараном, у голову увірвались думки.

 Вони збивались застрягши на вході і плутались в голові,не даючи зрозуміти де я і що відбувається. Але,одна, найважливіша, вперто вимагала боротись, бо моя собака в біді.

І я боролась,задихаючись(хоча кажуть, що коли людина тоне-тоне мовчки і її наче паралізує). Ноги,які щойно були в мулі,зараз не відчували дна. Тільки таке враження,наче щось хапає і тягне вниз. Очі відкрились самі собою, хоча я ніколи не вміла ниряти із відкритими.Але все що я бачила це товщу вже мутної води і білу пляму,яка то з’являлась,то зчезала.

Наверх!

Потрібно наверх!

 Але, щось міцно опліло за коліна. І не нагнутись,щоб зняти,бо відразу тягне вниз. В грудях пече і хочеться відкашлятись. 

Неможна!

Не зараз! 

А що в руці? Та це ж лопатка! І як я її не впустила?

 З останніх сил намагаюсь вдарити. Подумаєш ноги-вони в мене моцні,може не скалічу. Тай навіщо мені ноги,якщо я втону. 

Є! Свобода! 

Щосили гребу вверх. Хапаюсь за якусь палку і наче не в собі, витягую жирне тільце із води. Палка рікошетить і хтось,дельфінчиком(ну,ок-касаткою,не будем себе недооцінювати)летить на сушу.

Легені печуть,мимоволі звільняючись від рідини.

 Стоп! 

Моя дівчинка. Я ж її чула.

Протираю очі. Озираюсь. 

Навколо мене величезна пуста галявина. І навіть калабані якоїсь не спостерігається. Трава і та суха.