Глава 50

Наступний ранок почався із візиту Танасія. Власне він прийшов тільки щоб передати прохання про зустріч від Богдана. Швидко ж він скучив. Нашвидкоруч зібравшись, прихопила бутерброд (Дем'ян виявився навпрочут впертим у питанні харчування відаючої) і побігла за Танасієм.

-Ви сьогодні у хорошому настрої!-не втрималась спостерігаючи за задоволеним обличчям лісовика

-Так є чого! Ведмеді не тільки Солов'їний гай облишили нарешті у спокої, але й частину своїх територій вирішили знову під ліс відвести. 

-От бачите! І від мене користь якась є! -не преминула згадати я- А ви все: безтолкова, безтолкова.

Танасій раптом зупинився, а я пожалкувала про свій довгий язик. Та лісовик не сердився. Навпаки він повернувся і якось зовсім вже лагідно промовив:

-Ти, дитино, не ображайся на старого. Я ж переживаю за тебе. Відаючі для усіх нас надзвичайно важливі, але для лісовиків особливо. Ми ж найбільше із природою з'єднані. Думаєш легко мені одному все тягнути.

-Я не ображаюсь. -поспішила завірити-Та й розумію, що на вашому місці потрібно бути суворим і, іноді злим. Навіть якщо не хочеться. Цей світ не пробачає слабкості.

-А ти не така вже й безтолкова -засміявся чоловік-Тільки чого ж сама весь час на ножа лізеш?

-Не вмію я інакше -чесно відповіла- Для мене стати черствою і навчитись закривати очі на чужу біду-страшніше смерті. 

-А як для цього світу жити без тебе, ти не думала?

-Так як і жив. Це на Вас усе тримається. А без мене планета не зупиниться.

Танасій похитав головою:

-Ти просто ще не зрозуміла, наскільки відаючі важливі. Хоча, відверто кажучи, твої попередниці також цього не усвідомлювали. Інакше не покинули б нас.

Я не знала що сказати. До цієї розмови я і не думала наскільки важко прийшлось лісовику. А ще мені здавалось, що він вже шкодує про останні слова. Тому Танасій просто отримав чергову обіцянку бути обачнішою і повів мене далі.

Обнімались ми з ведмедем, наче старі друзі. Щось у ньому було таке, справжнє, що майже відразу підкоряло і викликало прихильність. 

І я не помилялась, бо перше, що Богдан зробив-це натягнув мені на палець перестень:

-Якщо буде потрібна допомога просто затисни його в кулаці лівої руки і уяви, що ми розмовляємо. Я відчую і прийду сам, або пришлю своїх людей.-чоловік несподівано широко посміхнувся- А потім все одно прийду сам. Я ще потім номер телефону дам, коли куплю новий.

-Дякую, Богдане!-знову обійняла я ведмедя.

-А ще я домовився за лікарню. Ось адреса-мені передали папірець-Там наші охороняють. Муха не пролетить. Про вас вже знають.

-Супер! Навіть не знаю як дякувати.

-То пусте в порівнянні із тим, що зробили ви.

-А у вас охоронна фірма, так?

-Взагалі так, але в лікарні ми із власної ініціативи, якщо так можна сказати…  -сумно і тихо відповіли мені- Позаминулого року у нас впали в кому ведмежата, яким тоді виповнилось тринадцять років. 

-Як таке може бути?-схолола я

-Відьма… -пожав плечима ведмідь- Все що ми змогли вдіяти-знайти забутий усіма госпіс і облаштувати його частину під особисті потреби. Батько спочатку хотів власне приміщення будувати, але часу не було, а в інших лікарнях виявилось не так просто розмістити таку кількість охорони без зайвої уваги. Плюс там навколо ліс, а в нього немає ходу Лютим. Так що це ідеальне місце для малого.

Назад ми йшли деякий час мовчки. Аж поки Танасій не заговорив першим:

-Я не знав за дітей.

-А ви б могли допомогти?

-Майже впевнений, що ні. Втрутишся?

-А як інакше? 

Коли ж я поділилась новинами із Антоном, друг несподівано зблід, сідаючи прямо на ліжко до брата.

-Ти щось знаєш?

-Позаминулого року, раптово зупинилось серце усіх наших дітей до тринадцяти років.

-Як усіх?

-Точніше тих, хто покинув стаю. І деяких вдалось відкачати. -зіниці друга розширись, а руки впали на коліна- Я ж до сьогоднішнього дня вважав, що це старші покарали незгодних. Саме тому і перестав спілкуватись із батьком. Хоча мати переконувала, що він не винен.

-Альп вважає, що ваші пішли з міст, щоб захистити якісь шахти на своїй території. Але що, як справа не тільки у шахтах і вони якимось знали про майбутній напад? 

-Тепер і я починаю так думати. Тим паче, що це старі соляні шахти. З них і прибутку майже немає.

-Поговори з батьком. Можливо тоді краще буде повернути малого в клан?

-Напевно, ти права. Даш телефон? Я свій залишив на цвинтарі.

Повернувся друг темніший ночі:

-Нас не хочуть бачити і знати.

- Що, прям так і сказав?

- Прямим текстом. Я тільки повідомив, що брат зі мною і в комі, як батько не дав більше і слова вставити. Верещав, що знати нас не хоче і що ми покинувши дім прийняли рішення. А ще, щоб я не смів більше його турбувати і сам вирішував свої проблеми.

Спочатку я опішила, від такої жорстокості. Але чим більше думала, тим чіткіше розуміла:

-Тось, ми ідійоти!

-Чого це?-здається друг був радий відволіктись від своїх думок

-Ми не подумали, що телефон може прослуховуватись. З грошима і зв'язками вовка це точно не проблема. 

-Думаєш, батько просто боявся, що я скажу зайве?

-Саме так. Ми ж лежь не здали твого брата, як склотару.

-А якщо подумати-просвітлів друг-батько ніколи не кричить. Хіба жартома, чи по необхідності. Це взагалі перший раз, щоб він підняв голос через нерви.

-Ну от-я підняла вверх вказівний палець-Не впадаєм у відчай і рухаємся далі!  Їдемо в лікарню?

Яким же було моє здивування, коли після одобрення друга я відкрила цидульку і побачила там знайому адресу. Цікаво, а Соня має якесь відношення до ведмедів?