Глава 45

Зовсім скоро нам відкрився високий кам'яний мур, в який врізався кінець доріжки.

-Це він?-прошепотіла я

-Не впевнений -втішив нас друг

Чорна промовчала. Просто, як і домовлялись, вона знову була у образі звичайної кішки.

Тим часом друг встиг обернутись і вже ірбісом побіг на розвідку. Повернувшись за мить, вийшов уже людиною, на ходу заправляючи одяг:

-Він. І навіть місце те саме. Тільки, забор встигли перемурувати після моєї втечі. Проходу більше немає.

-Чорна, а ти вороном стати не можеш? -не бажала здаватись я

Кішка схилила голову і уважно дивилась на мене, наче роздумуючи над питанням. Потім повільно розвернулась і пішла кудись.

 Я пройшла декілька метрів вбік оглядаючи володіння вовків. І що дивно-ліс до самого паркану підступав лише тут. Варто було трошки відійти, як відкривалась двадцятиметрова межа із трави, між деревами і забором.

-Так дивно, чому ліс тільки тут стоїть впритул?

-Не впевнений, що він і тут є -посміхнувся друг. Минулий раз ліс починався далі. Думаю це просто щось із зміщенням слоїв.

-Буде не приємно, якщо він щезне, коли ми тікатимемо -в голос подумала я

-Не думаю. Якщо він відкрився сюди-це його територія і те, що вовк вирізали дерева-нічого не змінює. Тобі ж потрібні не вони, а земля по якій йде шлях.

Чорна досі не повернулась, але щось у середині підказувало, що із нею все добре і перейматись не варто. Тому спробувала відволіктись:

-Антон, а ось ця іпопея із роздяганням/ одяганням при обороті. Що станеться, якщо тобі терміново знадобиться змінити облік?

-Нічого - знизав плечима друг- одяг залишиться на мені. Хіба десь репне. А так… Але, виплутуватись із нього твариною таки не дуже зручно.

Я задумалась:

-А як тоді було під час війн. Невже ви всі йшли голопопі в бій?

-Манюня твоя фантазія мене іноді лякає - нормальні ми йшли, в одязі. Коли була остання війна - відаючі ще не покинули нас. Саме вони знали секрет трансформації тканини. Наш бойовий обладунок заговорювався так, що змінював себе під любу подобу. Доречі у батьків досі частина такого зберігається.

-Покажеш?

-Боюсь вдома мене не дуже чекають. -розвів руками друг.

-А щоденне вбрання?

-Як пощастить-хтось домовлявся із відаючими, а хтось просто носив щось таке, щоб швидко зняти. Ми і зараз маємо набір одягу для буремних ситуацій. Просто я свій не встиг прихопити.

За спиною почулось тихе шарудіння:

-Варіанти два. -навіть шепчучи Чорна не втрачала оксамитові нотки у голосі- Через головний хід, або верхом. На території нарахувала шість вовків. У будинок не пхалась. В принціпі-нічого складного. Я їх вирублю, а ви спокійно зайдете. 

-Йдем парадово? -окинула поглядом команду.

-А що ж ми таті якісь, городами лізти? -хмикнув друг.

Ми натягнули балаклави і вже зібрались йти, як я відчула якийсь камінчик у кросівках. Командос на мінімалках, блін… Сперлась рукою на мур, щоб витрусити і само вирвалось:

-Чорна, в будинок не заходь. Ні при яких обставинах.

Кішка, що вже відбігла вперед, повільно кивнула і попрямувала далі. Ми пішли слідом. Благо, що йти виявилось не далеко.

З подивом відмітила, що охорона на вході не просто без свідомості. Чомусь при слові  "вирубити" я не уявляла собі у жертв щасливі посмішки уві сні. Але ці були точно задоволені тим, що їм снилось. От і чудово-значить совість мене мучати по ночам не буде.

Антон повів нас кудись вбік, але я впевнено схопивши його за руку, потягнула в іншу сторону. Не туди! Знала я настільки чітко, що швидко подавила спротив друга і вже скоро, ми розсунувши якісь кущі,  спускались по непримітних кам'яних сходах. Чорна пам'ятаючи мої слова залишилась зверху. 

-Вибивай! -скомандувала я другу, показуючи на звичайні металеві двері

-Чому ми тут? -нарешті зашепотів друг-  Її кімната з іншого боку.

-Так треба. Повір.

Двері вилетіли з першого удару. "Нічого собі сила в ірбісі" тільки встигла подумати я, ступаючи в  темряву, розсіяну блідим світлом однієї лампочки на повороті тунелю. 

-Стій тут. -прошепотіла

І вже голосніше:

-Стій, я сказала! Просто вір мені.

Я поспішила за поворот, щоб побачити саме те, про що мене попереджала інтуїція: на кам'яному постаменті, складеному із п'яти круглих плоських валунів, розмістився своєрідний алтар. Ніколи таким не цікавилась, але чомусь чітко відчувала, що означає кожен. Не гаючи часу поспішила до двох із валунів.

На одному з них розміщувалась така знайома  перевернута зірка Давида, начерчена білою фарбою і якісь трави на кожному із кінців. Впевнено діставши мультитул, зіскребла фарбу у деяких місцях. Траву кинула в широку свічку сусіднього каменю. Наступним знищила алтар для ірбіса. Воскову фігурку кота розтоптала ногами і прийнялась пошкоджувати невідомі символи. Трохи подумавши, вирішила знищити і інші два алтарі, виключно щоб замісти сліди. І лиш центральний, п'ятий камінь, залишила неушкодженим-його призначенням було оберігати рід і допомагати при родах. А ше я чітко знала, що він єдиний, який не зможуть відновити.

За декілька хвилин ми в повному складі йшли заплутаними коридорами. Складалось відчуття, що це якийсь лабіринт і він вже давно перевищив розміри будинку над ним.

Коли ж нарешті з'явились перші двері і ми зупинились, поруч роздалось дивне сопіння. Обернувшись побачила як друг втягує повітря, наче принюхуючись, а його погляд втрачає звичне сяйво, наповнюючись темрявою і… відчаєм?

-Що? -не витримала

-Вона тут. -прошепотів друг

-Так нам цього і треба… -досі не розуміла я зміни настрою друга.

Той ж лиш опустив плечі і відвів погляд. Та що ж він учуяв?!

На цей раз двері відчиняла Чорна. Я, особисто, не дуже зрозуміла як вона це зробила. Просто вставши на задні лапи, передня якось витягнулась,  накриваючи замок і майже відразу той лязгнув, відчиняючи нам прохід.

Кішка просочилась у щілину, з якої донісся огидний запах сирості, мишей і ще чогось нудкого, ніби знайомого. Задумуватись часу не було і дочекавшись сигналу, ми пішли слідом.