Глава 44

-Давай займатись-перервала я тишу

-Та в принципі, ти нещодавно і сама в транс зайшла. -потер друг шию.

-Випадково -неохоче зізналась я.

-А коли мене лікувала?

-Взагалі не заходила 

-Сідай тоді

І коли він встиг розстелити килимок?

Сидячи я змогла думати лиш про одне: чого так холодно?! Зануритись у себе "підхопивши наче хвостик сили" ніяк не виходило. Я все розуміла, наче навіть бачила той хвостик, але думки повертались морозного вітру, що пронизував наскрізь.

-Я замерзла. -нарешті, здалась.

-В тому й суть-знайти силу не дивлячись на усе, що відбувається навколо.

-І сила замерзла! 

Друг сумно похитав головою і несподівано обійшовши міцно притис до себе, обіймаючи руками.

Стало так тепло і добре, що я не втрималась і спробувала знову відшукати той фіст.

Ура! Все вдалось! Реальність відразу стала трошки іншою. Так і не скажеш, що саме змінилось, але точно іншою.

Я щасливо викрутилась із обіймів друга і поскакала по галявині, тішучись першому успіху.

Друг спочатку також посміхався. Але щойно я зупинилась трошки на віддалі, як він вихопивши з відкись ніж кинувся на мене.

Тільки робив він це так повільно, що я встигла не тільки помітити напад, але й спокійно підійти і провести прийом на вилучення зброї без зайвих зусиль. Це виявилось навіть легше ніж на тренуваннях, у минулому житті. Нічого не розуміючи закінчила контроль на лежачому другові і підхопивши чомусь дуже легкий кинжал, відскочила назад.

Антон ж просто перевернувся і сів знову дивлячись на мене із посмішкою. Нічого не розуміючи, оглядаю якийсь іграшковий ніж. Він гнувся у моїй руці, як пінка. Навіть рукоять м'яка.

Відпустила силу і підійшла до Антона, протягуючи руку.

-Коли здогадалася? -обструсився друг, піднімаючись.

-Коли в руках потримала. Не роби більше так.

-Не буду. Я би тобі не нашкодив.

-А я могла.

-Мені потрібно було знати.

-І що дізнався?

-Більше, ніж сподівався - підморгнув друг- Розумієш. Відаючі не воїни. Вони судді, лікарі, рятувальники, але не воїни. Відверто кажучи, я очікував щось накшталт захисного екрану. Коли ти розказувала про сутичку із альпом я списав усе на його плачевний стан. Але те що я побачив… Наші легенди і казки розповідають, що колись серед Відаючих були особливі-бойові Віди. І коли темрява в чергове намагалась пройти у цей світ саме вони першими відчували її і ставали флагманом світлого війська. Їм підкорявся час і простір, дозволяючи рухатись швидше від вітру і з'являтись там, де не могли пройти інші. Вони вміли керувати усіма стихіями і застосовувати білі кулі, що випалювали ворога, не шкодячи землі чи іншим учасникам битви. Чому вони зникли не знає ніхто. Просто раптом виявилось, що бойових більше немає. А через декілька століть слідом зникли і всі у кому текла кров відаючих, а разом із тим похитнувся звичний уклад мого світу. Я народився набагато пізніше, але бабуся часто зітхала, що ми залишились без нагляду, коли пішли відаючі і тепер "кожен пес собі господар". Нам, маленьким, батьки часто розказували легенди і казки про давні часи, і кожен  з нас мріяв про той день, коли повернуться відаючі.

-Тось, -обережно протягнула я- ти ж розумієш, що я не знаю чому прокинулась моя кров, але наврядчи це хоч щось змінить.

Друг не засмутився від моїх слів, навпаки якось дуже по світлому посміхнувся, видавши незрозуміле:

-Вже міняється. Просто, ти як завжди, себе недооцінюєш. -щось на моєму обличчі заставило його продовжити- Влада розбещує. Завжди, не залежно від того, наскільки чиста людина чи істота. Ось навіть сьогодні: я давно знаю Танасія і він складна людина, але добра. Я не тримаю на нього образи, та  тим не менш з його сторони було підлістю оплутати мене. Він не мав на це права, поки я не становив загрози. Але він так звик бути головним, що навіть не задумався про це, поки не втрутилась ти. Ти ж і сама не зрозуміла, що по суті зробила те, що повинна. Відновила закон. 

-Я за тебе переживала - проблеїла я.

-Закінчуй із цією скромністю. Твоєму новому статусу вона не пасує.

-Щоб стати тією, кому влада вскружить голову? - мені чомусь не сподобалися слова Антона. 

-Щоб стати тією, кого цьому світу не вистачає -посміхнувся друг, лагідно провівши рукою по моїй щоці- Просто повір у себе і кров, що тече в твоїх жилах.

-Я спробую. -постаралась завершити цю розмову- Так що ти побачив?

-Я побачив те, у що і сам перестав вірити, коли виріс- твоя швидкість перевищила усіх, кого я знаю.

-А альпи? Вони ж також швидкі.

-Не настільки. Ти тільки вчишся, але вже швидша. Я не великий спеціаліст, а Танасій не скаже, поки сам не захоче. Але, впевнений, що це одна із здатностей бойових відаючих. 

- І що це значить?

-Поки що сам не зрозумів, але якщо врахувати, що саме вони пішли першими, а тепер з'явилась ти… Можливо і інші повернуться?

Я лиш знизала плечима. А що тут скажеш?

В будиночок ми повернулись втомлені і задоволені тренуванням. Антон, щоправда, трошки менше. Він до останнього намагався вмовити мене створити ту саму кулю, про яку йшлось в легендах. Я ж чітко усвідомлювала, що не хочу цього робити. Щось у середині підказувало, що ще не час і потрібно зачекати.

Тим не менш, після побаченого друг майже не чинив спротив щодо нашої присутності на операції зі звільнення саламандри.

Найбільшою проблемою було те, що нам так і не вдалось знайти на карті точне місце розташування будинку вовків. Єдине, що ми достименно знали- ліс зовсім поруч і саме через нього тікав друг. Тому план був простий: сподіватись, що ліс виведе у потрібну точку (на крайній випадок спробую почути оточення, як вранці, на галявині) , а якщо не вийде-Тось шукатиме по запаху. Чорна вирубає всіх кого зустрінем, а я так-на всякий випадок поруч тіліпаюсь. Наразі єдиним прокачаним  "скілом" у мене було цілительство, ну і швидкість іноді включалась.

Майже одразу все пішло шкереберть.  Ми такі красиві і готові до звершень стикнулись із простою проблемою: ліс не відкрив шлях.  Ніякий. Взагалі.