Глава 40

Всупереч моїм сподіванням, ліс вивів до особняку, а не будиночку. Ну що ж, добре хоч не водив колами, бо я відверто боялась, що друга просто не пропустять.

-Нічого собі заборчик!-присвиснув Тось, стукаючи пальцем по кам'яній кладці -Ти коли встигла таким скарбом обзавестись? Він ж явно старовинний.

-Пішли всередину. -підхопила я його під руку- Ще встигнеш роздивитись

У дворі Антона взагалі прорвало:

-Скажені їжаки! Та йому ж більше ста років. -друг, як дитина, захоплено розглядав все навколо- А доріжка, як вимощена! А кладка яка щільна! Це ти знімаєш бідинок, чи як? -нарешті Антон зупинився і згадав про мене.

-Чи як -протягнула вдоволено- Тільки він запущений дуже. Тут роботи ще не початий край. Ніяк руки не дійдуть.

-Та цей будинок, ще й у лісі, сам по собі скарб! -знову завівся Тось- Як ти примудрилась його відрити? Я такий багато років шукав. Будеш сміятись-сам ледь старий палац не купив, але там проблеми із оформленням вилізли. Як?! Як ти його знайшла?!

-Тооось, ти мене зовсім завстидав. Та того будиночку пара кімнат, а всередині  взагалі сходи завалені. 

-Розберемся. -авторитетно заявив друг, ніби усе життя будинки відновлював.

З чим Антон зібрався розбиратись я так і не встигла уточнити, бо саме в цей момент з особняку вийшов "любий гість". 

Не дивлячись на майже зимову погоду, він знову демонстрував голий  торс і сірі спортивні штани.

 Якби не сліди від ран і опіків, що так і не затягнулись не дивлячись на посилену пайку і хвалену регенерацію (взагалі то, навчена книгами і кінопродукцією я була впевнена, що сьогодні їх взагалі не повинно було лишитись ) можна було б вирішити, що тут якась фотосесія відомого бренду проходить, так високо ніс себе упиряка. Настрій відразу зіпсувався. І не даремно. Поки Тось розглядав усе навколо, я чітко бачила, як вампір помітивши нас зіщурився і щось надумавши прийняв покірний вигляд прямуючи у нашу сторону.

-Повелителька! -заголосив кровопивця, заставивши мене здригнутись- Я ще не встиг наколоти усі дрова. Ваш покірний раб старався зі всіх сил, не звертаючи увагу на чесно заслужені рани, та брінне тіло підводить сильний дух.

Паразит вимовив це все на одному диханні і з таким невинним виглядом, що я почала сумніватись: катували його, чи то у них ігри такі були. Збився він лише на останній фразі:

-Благаю, будьте сьогодні милостивою і не карайте як вчора.

Я стояла відчуваючи як фарба заливає обличчя. Не від сорому, ні -від злості. Дивилась тільки на вампіра. Раптом у Відаючих з очей блискавиці бувають. Цього хоч не шкода, на відміну від друга і власного майна.

Як не дивно, першим прийшов у себе Антон. Обережно витягнувши руку за яку я досі трималась, він повільно почав обходити вампіра по колу, прицокуючи язиком:

-Манюняяя! -нарешті заговорив друг- Як не соромно? -не втримавшись таки подивилась на Тося.

Серйозне обличчя і слова  ніяк не поєднувались із смішинками в очах:

-Як не соромно, Манюня? -до очей приєднались і губи розтягнуті від вуха до вуха- Чому я досі не знав про такі твої вподобання? Стільки часу змарновано впусту!

-Хто ж винен, що ти був занадто чемний? -потисла плечима

-Обіцяю виправитись! -підморгнув друг, користуючись тим, що Альп не бачить потилицею.

-Обіцяю бути обережною і справедливою. -посталась серйозно сказати я.

Здається, вампір зрозумів, що ми над ним знущаємся, або просто не витримав, бо нарешті підскочив з колін і прийняв свою звичну зверхність:

-Та вона ж чудовисько!

-Зато своє, рідне!

І це друг, називається?! Чисто з вредності, підійшла ближче і вгріла його по шиї.

-У-у-у…  -протягнув друг- Де справедливість? Обзивається він, а получаю я?

-Нічого і до нього дійде черга -втішила я Антона- Ідея мені дуже приглянулась. Треба тільки  якийсь батіг прикупити. 

-Можу поки допомогти різки заготувати. -підморгнув Тось, знову підхоплюючи мене під руку.

 - Та чим тебе взяла ця потвора? -не здавався альп- Мало того, що відьма так ще й страхолюдина така!

Далі усе відбулось так швидко, що я ледь встигла міцніше схопити друга, не даючи йому кинутись на Альпа. Чорна вскочила між ними,зупиняючи вампіра не стільки шипінням і вигнутою спиною(я лиш краєм ока помітила, що облік вона не змінила, залишаючись звичайною кішкою), як самим фактом присутності тут.  Мене ж, наче холодною водою обляли. Як я могла забути, що це альп, а не простий чоловік, з яким може впоратись Тось?

Потрібно було відразу припиняти цей цирк:

-Антон, лишись того дурника. -протягнула намагаючись зрушити друга в напрямку дверей- Ти бачиш, що воно любить бути битим і певно вже зовсім мізків цілих не лишилось. Було б об кого маратись.

Так із зіпсованим настроєм ми входили у кам'яний будинок. Без зайвих екскурсій провела його у камінну кімнату. Домовичок тут постарався на славу. Навіть завалені сходи встиг поприбирати. Цікаво, що там на верху? 

При першій можливості, куплю велику драбину і злажу туди.

-Ну от, -обвела я рукою кімнату- як я і казала-жити тут не просто.  Двері в коридор завжди тримай зачинені і без мене, або Чорної -не вічливо показала на ону пальцем- туди не ходи. Поки тут цей гостює, краще тобі з ним не пересікатись. Але там є ще один вихід.

Я попрямувала до входу в Будиночок і з подивом зрозуміла, що двері не відчиняються. Приплили. Мене що виселили, поки я була в місті? Зробивши крок назад врізалась у друга. А якщо…

-Тось відійди будь ласка, -погладила друга по плечу- Тут щось заклинило,щоб я тебе не зачепила.

-Так давай я гляну? - мене спробували відтіснити.

-Ні-ні, я сама. Почекай поки трошки.

І, о диво, щойно друг віддалився, як двері легко відчинились.

-Ну от! -вдоволено вигукнула-Тепер можна…

Та щойно я зайшла, як двері за мною зачинили перед носом у друга.

-Будиночок, -прошепотіла, погладжуючи стіну- Це мій друг. Я ж не можу його вигнати.

Нічого не змінилось.

-Він не може там жити.Як мінімум Антону потрібні зручності.  І вони є тільки тут або у дворі, де той паскудний упир ходить.  -я відчувала, що мене слухають, але нічого не змінилось- Ну перестань, мій хороший, Тось ніколи мені не нашкодить. Тим паче в цій частині ти завжди зможеш за мною слідкувати -і я вдалась до шантажу- Ну і невже буде краще, якщо я і сама туди переїду?