Глава 39

Вже за двадцять хвилин я мчала в машині,і сердито сопіла. Просто моє Зло на відріз відмовилось відпускати мене одну, а сперечатись часу не було. Виявилось, що ці дні Антон жив у знайомого, що охороняв будову одночасно живучи там. Але сьогодні його повинні змінити і Тось вже декілька годин як мерз вдаючи із себе відвідувача на місцевому цвинтарі.

Зустріч була лиш дещо спокійніша з огляду на місце позаду нас.

Ми довго стояли обійнявшись і просто заглядаючи у очі один одному. Антон, як завжди, сповнений позитиву, вибритий і не дивлячись ні на що акуратно вдітий. Лиш очі видавали проблеми, що звалились на його плечі. Напевно і мені не вдалось обманути друга, бо після порції компліментів він міцно притис моє тільце до грудей і прошепотів:

-Манюня, якби я знав, що тобі так погано-я би кинув все і приїхав.

-Ти б нічим не зарадив.

-Я би просто був поруч.

-Зато, тепер, ти тут-я посміхнулась втягуючи такий  знайомий і рідний запах.

-Тепер я привіз з собою лиш проблеми-сумно пробурмотів друг.

-Нічого-розберемося -і відсунувшись зазирнула йому в очі- Ти ж розкажеш?

Друг відвернувся, а потім прихопивши мене за плечі повів до авто.

Антон, по звичці, спробував усістись за кермо. Зазвичай, я любила бути штурманом біля нього, але сьогодні всередині все взбунтовалось. Друг не став сперечатись і відчинивши мені дверцята, пішов на пасажирське місце, де його чекав наступний сюрприз. 

-Приплили!-вигукнув Тось пильно роздивляючись чорну шовковисту кішку, що розтягнувшись на приборній панелі, не менш детально вивчала мого друга- Не встиг я вийти за поріг, як ти котами обзавелась! Ти ж їх ніколи не любила.

-Нічого собі "за поріг"-тебе більше року не було!

-Жінко люба, але ж це не привід котів заводити! -чи то жартома, чи то серйозно продовжував обурюватись друг- Я би ще зрозумів, якби ти заміж вийшла. Чоловік, то таке-переживу, але КІТ! Здається ми домовлялись, що я буду єдиним котиком у твоєму житті.

-Чоловіче, коханий - ніколи не могла сумувати, коли Антон поруч. Дуже вже його настрій заразний був- та чи я вас, любий, хоч раз обманювала? 

-А це що? -показово тицьнули пальцем в сторону Чорної, що досі не зводила погляду із Тося.

-По перше-це кішка, по друге Ваші ревнощі мене дещо лякають і по третє-тримайте руки подалі-вона з характером…

-З характером кажеш… -друг почав гладити кішку швидше, ніж я його зупинила- Люблю кицюнь з характером. Особливо таких гарних.

І прозвучало це так дивно, що я почала сумніватись наскільки добре знаю друга.

Більше того, Чорна також, здається була не проти, щоб її погладили. 

Перепалку довелось припинити, коли при в'їзді  у двір, кішка раптом стрепенулась і зашипіла дивлячись у лобове скло. Зупинившись, перше, що кинулось у очі-величезна темна машина припаркована на тій самій, сакральній клумбі . Я обережно припаркувала авто у сусідньому дворі, так щоб бачити вхід у під'їзд, але у випадку чого-швидко поїхати геть. 

-Думаєш за тобою?  -тихенько, ніби нас могли почути із такої відстані прошепотіла я.

-Давай я сяду за кермо? -у відповідь прошепотіли мені

-Тебе давно не було. Я краще знаю місто. -дещо покривила я, насправді думаючи про втечу через ліс.

Тут я відчула чужий погляд на мене, і здригнулась. По спині пробігли мурашки, які вчора явно прогуляли свою зміну і тепер, здається доганяли план. На відміну, від моєї кубишечки, велике авто було затоноване і зовсім не зрозуміло, що відбувається у середені. Намагаючись себе заспокоїти, покрутила головою у пошуках загадкового спостерігача.(раптом це просто якийсь пильний громадянин на буравить, невдоволений парковкою чужого авто біля його будинку) І полегшено видихнула побачивши кішку навпроти, яка якраз таки і пронизувала мене своїми чорними очима. Та не втигла, я розслабитись і подумати, що дивно, як це наші бойові пенсіонерки ще не виштовхали чужинців у найближчу річку, як відчуття чужого погляду повернулось.

Піднявши голову, здригнулась побачивши високого, кремезного чоловіка, що пригнувши плечі, немов перед стрибком, дивився прямо на нас.

Далі я не думала-просто завела авто і втиснула газ. (З таким життям не тільки бігати потрібно вчитись, але й навики екстримального водіння оновити).

Від'їхавши подалі, я нарешті розслабилась сповільнюючи рух. Даремно. Майже відразу, у дзеркалі намалювались нові знайомі. Добре, що ми на трасі і можна не боятись перевищити швидкість. Погано, що  моя машина набагато повільніша. Не дивлячись на всі старання, відстань навпаки зменшується.

-Ань, зупини машину -донеслось збоку- Їм потрібен я. Висадиш і втічеш.

Не звертаю увагу і тисну газ з усіх сил.

-Ань, нам не відірватись. Не потрібно обом підставлятись. Даремно я тебе вплутав. Висади мене!

До знайомого лісу було занадто далеко. Але майже поруч виднілись дерева, того, що раніше був лісом, тепер ж навіть на парк не тягнув. Але виходу не було. Не відвлікаючись на стенання поруч, витискаю із кубишечки все, що можу і благаю ліс відгукнутись, створивши шлях у цих залишках колишньої величі.

Варто було порівнятись із першими деревами, як татуювання персня нагрілось, а дорога із розбитої стала майже пряма і рівна.

Полегшено зітхнула, всім своїм єством відчуваючи, що я знову дома і збавила швидкість.

-Манюнь-протягнули поруч- Ми надто довго їдемо між деревами. Цей ліс знищили, ще коли я курити за гаражі бігав.

-Я ж кажу- тебе надто довго не було в місті.

-Ну не на стільки ж, щоб вікові дерева виросли замість елітного поселення. Цю дорогу я добре знаю.  В мене тут знайома жила.

-Значить не тут -відмахнулась я, паркуючись на такій рідній галявині.

-Ну що,-повернулась до Антона- Думаю, на дачу тебе везти змісту немає. Якщо вони мою квартиру знайшли-то і дачка в секреті не лишиться. 

-Не переживай -стукнув мене плечем друг- Я щось придумаю. Вибач, що втягнув тебе. Просто скажи в якій стороні зупинка.

-Для цього і потрібні друзі. -штурхула у відповідь- Пропоную думати у мене в гостях. Тільки умови спартанські-вибачай.