Глава 38

Дивна річ, з тих пір, як переїхала в цей будинок, сплю я набагато менше, ніж раніше. Подейкуди, взагалі декілька годин, а висипаюсь, як ніколи раніше.

Ось і сьогодні я знову була повна сил і готова до звершень. Дем'ян сьогодні сам заніс сніданок під двері вампіру і туди мені було не потрібно йти.

 За  сніданком прикинула плани на день і господарським оком окинула хащі перед верандою. Давно пора з ними розібратись. І квіти б посіяти які я купила. Судячи зі всього, зими на нашій території все одно не буде, так най би росли. Тільки цікаво, чи світла їм вистачить. Ну, якби що-Танасій там багато різних ліхтарів нам подарував-будемо ними підвічувати, а з часом, можливо і на сонячну станцію зароблю. Ой і заживемо тоді.

Взагалі гроші були однією із найбільших проблем. Кредитки пустіли, а працювати без інтернету я не могла. І про це потрібно було поговорити із Дем'яном. Бо такими темпами до Нового Року навіть на харчі не залишиться. А я щось зовсім не знаю, які запаси у нас є. Одним із варіантів залишалась здача квартири в оренду. Гроші стабільні, але район не елітний, відповідно це все-одно копійки. Можливо, краще організувати там офіс і їздити, або навіть пожити трошки, поки хоч частково борги не закрию.

З тими думками взялась за сівбу. Майже одразу навколо зібрались домашні. Дем'яну раптом знадобилось саме тут пилюку протерти, хоча раніше я ніколи не бачила, як він прибирає. Чорна кішкою розтягнулась на дошках, а от Мяуліка вирішила, що без її допомоги точно не обійдеться.

Поки я ходила за насінням, Мя встигла попорпати лапами в усіх горшиках і на момент мого повернення, будиночок якраз спеціально відрощенною гілочкою зганяв  її з останнього, під смішки решти домочатців.

Розклала насіння,обираючи послідовність. Поки відсипала грунт у менший контейнер і сіяла перші петунії жирна котяча дупка вже вмостилась на яскравих пачечках.

-Ннна щастя -промуркотіла Мя, під моїм поглядом.

Не втримавшись погладила кицюню:

-Моя помічниця.

Кицюнь розправила плечі і гордо підняла голову, окинувши переможним поглядом досі хіхікаючих Дем'яна з Чорною.

Трошки подумавши, спробувала додати сили майбутнім квітам, як вчив Танасій  Ніби нічого не змінилось. Ну що ж практика не завадить у будь-якому випадку.

-Дем'яне, -гукнула закінчивши і знімаючи перчатки

-Так, панунцю.

-Будь ласка, якщо я забуду на ніч забрати контейнери, або вдень похолодає-нагадай мені, щоб я це зробила.

-Звичайно! -засяяв домовичок- Я і сам все можу зробити, якщо Ви дозволите.

-Дякую, мій золотий. Ти і так дуже багато робиш для мене. Сподіваюсь, хоч тут я сама справлюсь. Це так, на всякий випадок. -і побачивши як опустились плечі домовика поспішила додати- Звичайно, ти можеш мені допомогти, якщо забажаєш. Просто я не хочу тебе навантажувати роботою.

-Так мені в радість! -знову просяяв домовик- Це ж моя сутність-дім пильнувати. А за температуру взагалі не переймайтесь-будиночок її тут буде завжди тримати ту, яку Вам потрібно.

І наче в підтверження, на веранді стало ще тепліше, особливо внизу. Ніби хтось теплу підлогу включив.

-Які ви, усі у мене чудові! -настала моя черга радіти. От тільки слова домовичка дещо нагадали мені- Дем'яне, а що Танасій за твою силу казав? У нас є проблема про яку я не знаю?

Дем'ян знітився і опустив голову:

-Все добре, Ви не думайте. Просто… -хлопчина замовк, підбираючи слова- Просто чим щасливіший дім-тим сильніший домовик. 

Настала моя черга присоромлено опускати голову:

-Тобто, коли я свярюсь, з тим самим Альпом-тобі погано?

-Що Ви?! Ви не винні! І мені не те, що погано… просто тоді мої сили не ростуть.  -Дем'ян поводив носиком шкіряного чобітка по дошкам і зовсім не сміливо продовжив- А ще Ви сумна. Весь час. Навіть, коли посміхаєтесь-в середині пустка, а не щастя. І Вас постійно щось турбує.

-Мда… -протягнула я, розмірковуючи над словами хлопчини- Дем'яне я не знаю, що тобі сказати і як це все змінити. Пустота в середині сильніша за мене і я не знаю, коли мені стане легше і чи зможу я хоч якось себе  зібрати, хоч я дуже стараюсь жити далі, не звертаючи на неї уваги. Можливо, ти би хотів знайти інший дім? Якщо так-я зроблю все, щоб допомогти тобі у цьому.

-Не женіть! -закричав раптом домовичок, а його очі наповнились сльозами

-Ти що?! -поспішила я обняти і заспокоїти хлопчину- Я ж навіть не думала! Ти ж мені, як рідний! Просто я боюсь, що тобі тут погано.

-Ні! Мені добре! Тільки шкода, що я такий слабкий.

-Нічого-ще виростеш. -я потріпала кучеряву голову- Які твої роки! Тільки пообіцяй, що якщо тобі щось потрібно, чи щось турбує, чи навіть просто чогось захочеться-ти скажеш про це мені. А я постараюсь зробити все, щоб тобі було добре і ти ставав сильнішим. От тільки…

-Що? -стрепенувся домовичок

Я задумалась, чи варто про це говорити. Але в решті-решт таки наважилась:

-Тут справа така. Для того, щоб нормально жити у сучасному світі потрібні гроші, а я їх заробляла з допомогою інтернету, якого тут немає.

-А привезти його сюди не можна? -зовсім по дитячому спитав домовичок.

-Теоретично-можна. А практично… Єдина автономна система, яку я знаю коштує дорожче, ніж я заробляю. Окрім того не впевнена, що вона тут буде працювати. Я взагалі не зовсім розумію, де знаходиться цей будиночок. 

-Ну нічого. Головне до весни дотягнути, а там я городик розіб'ю. Птаху якусь заведемо -щось у погляді домовичка мене насторожило. Надто вже він захоплено-щасливий став- А,може,  і коровку, а?

Чисті голубі очі дивились на мене із такою надією, що слова давались важко:

-Дем'янчику, ну куди нам тут когось заводити? Та й город -це не моє. Квіти, маленька грядочка-ще куди не йшло, але жити на влачному господарстві я фізично не потягну…

-Так я все сам буду робити! І землю знайду-будиночок підсобить. -здається, тепер, я розумію, що відчувала моя мама, коли ми повз зоомагазин проходили- Ви навіть не помітите!

-Корову-точно ні!