Глава 36

В Конотоп ми в'їхали без пригод і мовчки. Навіть адресу знайшли з першого разу. Лишень довелось трохи покружляти шукаючи чорний вхід. До нього вела просто заїзджена машинами доріжка, яка закінчувалась кущами, що з першого погляду виглядали як  стіна. Якби не Чорна-в житті б не знайшла.

-Давай я збігаю в середину-гляну що там? -проговорила Чорна, втягуючи  носом повітря.

-Не думаю, що це гарна ідея. По-перше тебе можуть помітити. Якщо вони працюють із відьмами, то і від їх супутників вміють захищатись -зло лиш хмикнуло, зароджуючи в мені якісь дивні сумніви щодо неї. Пуста самовпевненість, чи точне знання своєї сили? Кого ж я принесла?- Тим не менш, якщо ти потрапиш у халепу-від мене буде мало користі.

-Переживаєш за мене?-задористо і немов жартома спитало зло.

-Ато! Хто ж ще буде того вампірюгу залякувати? -підіграла я, і все ж додала, вже серйозно- Звичайно, переживаю. 

І не даючи їй запиречити продовжила:

-По друге: вважаю більш доцільним, щоб ти була поруч. Раптом на мене хтось нападе, поки ти у розвідці?

Другий аргумент став вирішаючим. 

І залишивши Чорну біля машини я покрокувала на діло. 

  Відчуваючи себе дещо не нормальною, виконала усі інструкції альпа і передавши гроші залишилась чекати своє "замовлення". 

Над непримітними дверима миготіла сучасна економна лампочка світло якої не сплутаєш з накалювання.

Не знаю як тут в день, але зараз атмосфера нагадувала класичні чорно-білі фільми жахів. Темрява, кущі і пляма світла над дверима, що притаїлись у стіні зі старої цегли. Після того, як двері закрились, залишаючи мене одну стало зовсім не по собі. Особливо, коли через декілька хвилин лампочка зовсім зійшла з розуму, змінюючи яскравість, подейкуди майже згасаючи.

 Тішило лиш дві речі: невідоме заспокійливе, яке в мене вляли і наявність власного зла поруч. 

Тим не менш, стояти на єдиному освітленому п'ятачку було зовсім не комфортно і розсудивши, що навіть відійшовши я побачу, як відкриваються двері -  відступила у темряву, поближче до місця дислокації моєї напарниці. Що не кажи, а своє завши ближче до тіла. 

Очікування затягувалось. З досадою зрозуміла, що забула засікти час, як попереджав вампір і тепер поняття не маю, скільки ми вже тут. 

Та невстигла я все це обдумати, як на сцені з'явилась третя особа.

З темряви іншого боку доріжки , до дверей вилетіло щось, віддалено нагадуюче жінку. Розпущене темне пряме волося звисало клаптями, місцями досягаючи до талії, а місцями трохи нижче плечей. Один з каблуків високих ботфордів неприродньо вигнувся назад, явно приближаючись до критичної точки і відламування. Інший же чобіт був не до кінця защіпнутий. Коли ж лампочка знову засяяла на повну яскравість, я взагалі здригнулась. Обличчя жінки частково було молоде і пружне, а частково обвисле і покрите зморшками, очі лякали чорнотою ніби від розмазаної туші, а по підборіддю розтеклось щось червоне. Зігнувшись вона обнюхувала все навколо, нагадуючи звіра. Тонкі пальці із нігтями різної довжини ніби  перебирали повітря посмикуючи невидемі струни.

Я стояла боячись навіть вдихнути, щоб не бути поміченою, а істота (жінкою це було важко назвати) невпинно наближалась до мого такого не надійного укриття. Де ж Чорна, коли вона так потрібна?

Тим часом світло знову стало нормальним, двері привідкрились і в щилину просунувся невеличкий пластиковий холодильник, дуже схожий на звичайний туристичний. Двері закрились, з-за них донісся лязкіт явно великого замка, а істота розпрямилась урочисто вскинувши голову з моторошним оскалом. І що робити? Лишити поклажу і повернутись ні з чим, чи ризикнути самій стати здобиччю?

Я була в кроці від того, щоб малодушно втікти, залишивши вампіра голодним. При згадці гостя щось в середині взбунтувалось проти такого рішення. Подумаєш невідомий монстр, коли вдома цілий упиряка чекає. Може, оце взагалі прийшло по своїх справах і до чесної відаючої й діла ніякого не має? А до крові? Немов почувши мої думки вона розвернулось в сторону дверей і покрокупало до пакуночка. Тут вже я не втрималась:

-Ей, ей, шановна! -гукнула вилітаючи із укриття і прямуючи до дверей- Вас тут не стояло! То моя коробочка.

Я відтіснила завмерлу істоту плечем і  

поки вона не оговталась, підхопивши холодильничок посеменила в сторону машини.

І мені б навіть вдалось втікти, якби відкривши авто не виявила, що мого Зла немає на місці.

-Кс-кс- невпевнено прошепотіла, сама не знаючи чого чекаю.

-Тварь!!!-завепещали позаду мене-Де мій чоловік?!!

Аж у вухах задзвеніло, від цього ультразвуку. Таку пару раз рознервуєш-до кінця життя підглуховатим ходитимеш. І де моя "захисниця" завіялась?! Мало того, що не видно нічого, то ще й через цю на слух не покладешся. Чомусь замість страху відчувалось лише глухе роздратування і розпач. От що, тепер робити? Ну не кидати ж своїх.

Тим часом жінка наближалась. Повільні рухи зовсім не в'язались із злобою, яка прямо сочилась крізь перекошену постать незнайомки.

-Ти! -в мою сторону тицьнули чорним довжелезним, обломаним на кінці нігтем, заставляючи мимоволі скривитись від огиди.- Де ти його ховаєш?

-Кого? -відчайдушно намагаюсь зрозуміти, що робити далі

-Чоловіка!

-Не знаю, не бачила -не втримавшись, відпихнула палець, що вже впирався у груди від себе і протараторила, обходячи жінку- А Ви котика не бачили?

-Я тебе знищу!-знову перейшла на ультразвук незнайомка, дещо зіпсувавши ефект пущеним півнем у другій частині- Він мені клявся!

Оп-па, знаю я одного, який клястись і викручуватись любить. Невже це...

Роздуми перервав клаксон моєї Кубишечки. 

Одночасно з цим жінка рвонула до мене, якось дивно замахуючись. Інстинкти спрацювали швидше від розуму. Замах, гулкий звук удару і ворог біля моїх ніг. Добре, що я холодильничок із руки не випустила. Швиденько перешагнула через протягнуті на землі ноги і заскочивши в авто, стартанула. Добре, що припаркувалась обличчям на виїзд, бо останнє, що побачила у дзеркалі, як істота піднімається і струсивши головою починає бігти за нами.