Глава 35

Як і домовлялись, в лісі Чорна змінила подобу на людську. Ми обидві вирішили, що так надійніше. Поки їхали лісом-вона економила сили, а в місті обіцяла повністю прийняти вигляд дівчини. Взагалі я пропонувала їй собакою побути. Але зло на відріз відмовилось, як і відпускати мене одну, а великий кіт привертав би  занадто багато уваги. 

Енергії на таку форму йшло багато, зате мене тепер не тільки захищали, але й можна було поговорити. Чим я і скористалась:

-Слухай, а той щур біди пацієнтам не наробить?

-Ні. Я його зачарувала трошки. Тільки тій козі.

-І що він тепер буде кусати її за п'яти і переслідувати?

-Просто повертатиме те, що вона іншим робить.-хмикнуло зло, залазячи на крісло з ногами. І зручно їй? Вони ж манюсінькі.

-Ти про що?

-А ти не побачила? - Чорна повернулась до мене, стурбовано закусивши губу- Погано

-Що я мала побачити?

-Так це ж відьма була. Вона майже у всіх пацієнтів життя висмоктувала.

-А було що "смоктати"? -я навіть машину зупинила, щоб подивитись на Чорну. 

-Поки серце б'ється-щось та знайдеться. 

Я не могла повірити в таку ницість. В цьому госпісі були не просто смертельно хворі-тут були тільки самотні, часто вигорівші люди. До появи Соні-це місце взагалі  більше було на цвинтар схоже. Але і зараз-це були дуже нещасні люди. Забирати, бодай крихту сухого хліба у таких-це, це… Це настільки огидно, що у мене просто не було слів. Деякий час ми з Чорною просто дивились кожна  у своє вікно. А потім я не витримала:

-Ми повинні щось зробити!

Чорна навіть не повернулась у мою сторону. Я бачила лише її плечі і шматочок точеного профілю. Але й цього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що вона щось приховує:

-Говори! -постаралась я сказати як можна спокійніше, але вийшло все одно дещо агресивно.

Зло зовсім по людськи, важко, зітхнуло і немов через силу протягнула:

-Вже.

Знову замовчала, навіть не повернувшись у мій бік.

-Давай конкретно і по ділу-у нас не так багато часу. А я все одно відчуваю, коли ти брешеш і приховуєш.

Мені здалось, чи зло здригнулось на останній фразі? Тим не менш Чорна заговорила:

- Її канали тепер працюють у інший бік.

Але це не на довго. Скоро вона зрозуміє і перерве їх. Та все одно, не переживай-більше вона не буде пакостити.

Є ні. Я знаю, що це ще не все:

-Чорна-а-а!

-Можливо, той милий щурик передасть їй пару подарунків.

-А іншим?

-За кого ти мене маєш? -картинно образилось … власне Зло, теоретично саме справжне зло.- Тільки їй. І тільки те, що вона сама подарувала іншим.

Ми сиділи мовчки і я не розуміла, як ставитись ло цієї інформації. Все ж  мені дуже не вистала досвіду і знань, щоб правильно оцінювати все, що відбувається навколо. З фермером було інакше. Все ж схиляюсь до думки, що тоді це була своєрідна форма самозахисту. А ось тут. Чи маємо ми право розпоряджатись чужим життям. Навіть таким. А Чорна. Як відноситись до того, що вона сама приймає такі рішення. Доречі, цікаво чому вона змогла це взагалі провернути не дивлячись на клятву. 

Напевно, не тільки я, але й мене відчувають. А можливо справа якраз у досвіді, якого в когось явно більше ніж у мене. Мої сумніви перервали:

-Вона вже й не людина. Колись була, а зараз. Той, кому вона служить не залишив нічого людського у ній. Інакше клятва не дала би мені без дозволю нічого зробити.

-Договорюй вже.

-Ще в першу зустріч я відчула на тобі сліди сил.

-Це що вона і мені "поробила", чи як там правильно?

-Не тобі… - Чорна втомлено потерла очі, відвертаючись від мене. І все ж закінчила- Швидше за все твоя кров, навіть не прокинувшись, намагалась допомогти і тягнула все на себе.

-Ого. То такі як я можуть допомагати людям навіть не усвідомлюючи цього і з сплячими силами?

-Можуть - чомусь зло не поділяло мого ентузіазму- Щоправда для цього їм потрібно майже постійно бути поруч із "пацієнтом".

-Але я останнім часом сама жила. Навіть із друзями не бачилась толком через хворобу… 

Я замовкла побачивши співчуття в очах тієї, яка би взагалі не мала вміти співчувати. 

А потім повільно вийшла із машини. Зробила деілька кроків вглиб лісу і не втримавшись на мокрому листі, впала на коліна. Крик вирвався сам. Я кричала не в змозі замовкнути. В середині все рвалось і горіло так, як ніколи в житті раніше. Все навколо порилось чадом, спочатку  напівпрозорим, а згодом густим, застеляючим очі і рот. 

Впавши на спину відчула як  в горло, з якого досі виривався крик, полилось щось густе і гірке, а ніс ніби затисли руками і мимоволі довелось проковтнути все, що було в роті.

Чорнота схлинула, дозволяючи знову бачити. Мене трясло, але в голові якось почало прояснюватись і стало зрозуміло, що хтось тримає мене за руку. Перевожу погляд.

-Танасій, я… -слова давались важко, немов із криком вийшли усі сили- я її вбила…

Єдине, що тепер відчувала-спустошення. І не в силах втриматись-просто лягла на мокру землю, дивлячись у сіре згасаюче небо.

-Кого? -слова лісовика доносились обривками- Коли встигла?

Мене тормошили за плечі, шарпали, здається хотіли підняти. Але все це не мало ніякого значення. 

-Перестарались…

Небо зовсім почорніло, випускаючи на сцену перші зірки, коли моїх губ торкнулось щось холодне:

-Пий! 

Було все одно, що там. Я ковтала не відчуваючи смаку. А потім забулась і вдихнула, не проковтнувши чергову порцію. Закашлялась, інстинктивно повертаючись на бік. 

-Та що то таке! -лісовик хлопав мене по спині

Знову відчувався біль у грудях. А ще холодний вітер і мокра трава, під руками.

Стало дуже не приємно лежати і я спробувала сісти. За спиною відразу відчула щось м'яке і тепле, що лагідно підпихало під спину, а потім величезна котяча голова лягла на плече і потягнула, немов запрошуючи спертись

Танасій, як ніколи розтріпаний і стурбований сидів навпочіпки поруч. І я не витримала:

-Чому? -все ж заплакала- Я ж просто хотіла допомогти.