Глава 34

Вже з машини набрала знайому і домовилась про перепустку у царство болю і відчаю. Хоч Соня сьогодні і була вихідна, та люди так рідко виявляли бажання навідатись туди, що кожен відвідувач цінувався на вагу золота і мені відразу все погодили. Власне я і сама воліла б не знати цієї адреси.

 Коли мене захопила їдея каністерапії, я уявляла собі милих діток яким ми, з моєю дівчинкою, допомагатимемо, але аж ніяк не це. І я десятки раз хотіла все кинути. Та кожен раз не могла. Бо для діток бажаючих завжди було вдосталь, а тут ми єдині, хто  зміг себе пересилити. 

По дорозі заїхали за гостинцями. Трохи подумавши, вирішила, що так як альп став причиною моїх можливих неприємностей і посилювати Чорну мені, також, потрібно через нього (а хто знає, на що вампір буде здатен, коли підзарядиться кров'ю і чи вистачить сил Чорної, щоб захистити мене), то і витрати будуть за його рахунок. Най потім вираховує, як захоче. 

З такими думками ми і в'їзжали забитою під зав'язку Кубишечкою у ворота місцевого госпісу. Будинок забутих помираючих людей. Сюди привозили тільки самотніх. Для тих, за кого було ще кому боротись в іншій частині міста функціонував сучасний заклад із зовсім інакшим відношенням .

 Пам'ятаю як перший раз ми вийшли із машини і майже відразу я заскочила назад не в силах винести нелюдські крики, що розносились по подвір'ю. Лишень з другої спроби вдалось дійти до великого одноповерхового будинку, що загинався підковою. Дійти, щоб почути, що нам тут робити нічого і піти назад. Це вже згодом у хоспісі з'явилась Соня. Справжнє сонечко в темряві безвиході. Маленька і тендітна вона залізною рукою навела лад. Ліки почали даватись вчасно, а не продаватись "на ліво.". Пацієнти дійсно почали отримувати допомогу, а не просто помирати під дахом закладу. З'явились волонтери. Більше того, Соні вдалось якимось чином знайти меценатів, що оплатили не тільки більш дієві і сучасні ліки, ніж ті, що видавались безкоштовно, але й роботу ще декількох лікарів, не передбачених фінансуванням.

Я припаркувалась на гостьовому місці і не встигла дійти до середини шляху, як на зустріч вже бігла санітарочка.

-Доброго дня! -ще здалеку закричала, машучи рукою, з акуратними яскраво-рожевими нігтиками.

Люся взагалі була вся така рожево-зефірна. Навіть халатик на ній не виглядав  суворою формою. Ій було вже далеко за сорок, але легка, десь трохи дитяча вдача і добрий характер не давали сприймати Люсю інакше, як дівчинку. 

-А ми вже скучили за вами!-підкочила Люся, забираючи сумки і не чекаючи відповіді полетіла назад

Швидко рознесли сумки із гостинцями, розклали на подальний столик окремі пакуночки для кожного пацієнта і прихопивши  Чорну, під неспинне щебетання санітарочки, пішли по палатах.

Чорна виглядала неперевершено. У образі справжньої ,тільки трошки величенької кішки, вона викликала фурор своєю появою.  Чорна шерсть лоснилась на світлі, переблискуючись, очі карі, майже чорні,  кожен крок сповнений впевненості у собі. Пацієнти відразу посміхались і як діти, наперебой, зазивали кожен до себе. Саме ж зло, наче забуло про свою справжню суть. Вона терлась об людей, м'яла їх ноги, покусувала руки та пальці і ловила нашвидкоруч змайстровані дражнилки. Власне я була якимось безтолковим придатком, до нової зірки. Ми виходили із палати залишаючи за собою гул і сміх, що так рідко лунав у цих стінах.

І ось, коли ми вже завершили свій променад і планували їхати далі, сталось непередбачуване.

З-за рогу, на величезних шпильках, виплила медсестра, що напевно, як раз поверталась з обіду. Чи не єдина із персоналу, хто залишився після приходу Соні, тому я власне  і впізнала її, навіть без форми. Вона якось дивно, принюхалась і скривилась:

-Знову собачатиною все засмерділи!

Ну так-мене вона не любила. І ідеї каністерапії засуджувала з першого дня.

-Та що ти! -завелась відразу Люся- Вічно ти щось придумуєш. У нас сьогодні кішка в гостях! 

-Нарешті- злорадно посміхнулась гадина-Здохла псіна. Хоч якісь добрі новини. 

Я ледь стримувалась, щоб не почати конфлікт. Тільки цього тут бракувало.

Добре, хоч Люся, поруч:

-Ти що таке кажеш? Краще  глянь, яка красуня! Всі наші у захваті! Чуєш, як палати гудять?

-Ну звичайно, тобі б лишень розважатись! А як нам тепер працювати, коли всі пацієнти перезбуджені?- кип'ятилась стерва- Сама будеш їх вмовляти ліки випити! А якби у когось алергія почалась?

Злидня вся покрилась плямами. Здавалось ще трохи і в неї пар з вух піде. Але Люсіньку такі дрібниці не зупиняли:

-Та шо ти видумуєш -ні в кого немає някої алергії- відмахнулась санітарка.

-В мене є! -пискляво заверещала злидня, зриваючись в кінці.

-Таблетку випий і не репетуй! Я взагалі не розумію, як таку красуню можна не любити. Доречі -Люся заозиралась- А де вона?

І дійсно, Чорної не було поруч. А я й не помітила, як вона щезла.

-Прекрасно! -продовжила гадина- Тепер, цей розсадник інфекцій і глистів не зрозуміло куди міг залізти.

-Сама ти глистата -образилась за кішку Люся- Від того і зла, напевно така.

Санітарка старанно шукала кішку, заходячи у всі палати. Гадина буянила. Я просто стояла, роздумуючи де чекати Чорну. Тут, чи в машині, подалі від цієї?

Все вирішилось саме по собі, коли з за того ж повороту, що раніше явив нам медсестру, дивно перекачуючись вийшла Чорна. Її бачила тільки я, оскільки всі інші стояли спиною. З подивом помітила, що кішка щось несе у зубах. Зосереджено так несе, відволікшись лише раз, щоб зовсім не по котячому  підморгнути мені. Та це ж щур! А кішка тим часом спокійно донесла його, поставила на подол пальто гримзи і переконавшись, що диверсант міцно зачепився у місці дислокації, так само спокійно розвернулась і пішла на вихід, кличучи мене слідом.

-Люсінька! -гукнула я- Не переживайте-кішка вже біля машини, напевно. 

Санітарка поспішила до мене:

-Давайте я проведу Вас.

-Буду вдячна. -я дочекалась, поки Люся пройте подалі і лише тоді добавила- Чуєш, алергік-істеричка, ти б своїх родичів дома лишала, все ж таки місце для щурів не підходяще.