Глава 29

Я так і сиділа на веранді, читаючи. Кров підказала коли настала північ. А ще за декілька сторінок чергових казок, почувся шурхіт і майже не встигнувши злякатись я побачила своє котяче військо у сяйві від зеленої кульки, що замиготіла над брамою.

Важкий тягар, що відчувався увесь цей час повільно відступав поступаючись цікавості.

По котячих мордочках було абсолютно не зрозуміло, що за новини вони принесли. Не стримавшись, піднялась і пішла на зустріч:

-Ну що там?

-Нічого - Чорна вже прийняла людську подобу і стояла обличчям до саду- Там все прибрано.

-Ви хоч нікого не зустріли?

Не знаю, що хотіла відповісти Чорна, але Мя встигла перша:

-Нє! -заторохкотіла, застрибуючи на руки- Ми коли прийшли вже нікого не було. Чорна каже, що вони вдень були і все почистили. А ще залишили якийсь магічний капкан, але ми його знешкодили.

Ми, зі Злом перебили кицюню одночасно:

-Що?!

-Мя!!!

-Ой… - тільки і вимовила кішка, притискаючи вуха до голови і замовкаючи.

-Так що там з капканом? І хто це міг бути?

-Та нічого! -очі Чорної спалахували у темряві, що я сприйняла як ознаку її крайнього невдоволення- Капкан магічний, як павутиння. В такий, якщо вляпався, то прилипнеш. Розрахований на початківців, або взагалі не свідуючих. Для мене він не становив жодної загрози.

На мене не дивились, відводячи погляд. Окрім того, безтолкове перебирання пальцями ще більше підвержувало в думці, що щось ці двоє не договорюють.

-А який тоді зміст ставити капкан? -спробувала зайти здалеку.

-А я знаю?!-повели чорним плечиком

-Я знаю! -пильно дивлюсь на Чорну- Знаю,що мені не договорюють!

Пальці Зла завмерли, а сама вона напружилась. Лише на мить, але я все одно помітила. Тиша. І їй таки довелось сказати "зайве":

-Більшість відьом, -чорні кігтики знову застукали, підбираючи слова - та, навіть, той самий Альп з ним би не впорались. 

-А як же твоя фраза про початківців?

-знову мовчання стало відповіддю і неприємно кольнуло, що мені так просто збрехали- Що буде з тими, хто в нього попадеться?

-На сильніших залишився б слід, що приведе до них. Слабкі і не свідуючі залишились чекати власника.

-Отже, наш суперник не такий простий…-протягнула, додаючи сталі в голос- А ти намагалась це замовчати…

Різкий, неприродньо різкий поворот голови і вперше з початку розмови на мене подивилась темна безодня  очей:

-Я… Я не тому… Вибач.

Не знаю, як можна зрозуміти емоції статуї, але я дивилась на чорний глянц і розуміла, що дійсно "не тому". Від мене хотіли приховати інше. І ми про це поговоримо, але пізніше, без однієї шерстяної говорушки. А зараз:

-А якщо туди потрапить тварина?

Опущена голова піднялась і тепер, безодня дивилась оцінюючи і явно розмірковуючи над відповіддю:

-Думаю на маленьку не зреагує, а велика так само застрагне. Тільки у тварин інакше біополе. Наврядчи, після звільнення вона довго протягне.

-І скільки такої пакості ще може бути по лісу розставлено?

-Залежить від сили. Три-чотири в місяць. Більше рідко ставлять.

-Ти можеш їх знайти?

Чорна стояла навпроти закусивши губу і дивилась кудись позаду мене. 

-Можу-нарешті наважилась, промовивши ретельно розділяючи букви-Але це не раціонально. І не безпечно.

-Для тебе?

-Для нас.

Ну що ж, здається мої підозри підтверджуються.

-Гаразд, залишимо на крайній випадок цей варіант. А Танасій, як думаєш, зможе?

-Треба питати.

-Думаєш, альпа таки хотіли випити?

-Швидше за все.-відмахнулась Чорна, явно розмірковуючи про щось своє.

Я задумалась, чи не краще це спитати у Лісовика, але для цього чекати потрібно до ранку,тому таки продовжила:

 -А мене, також можна випити?

-Не просто можна, дурне дівчисько- чоловічий голос заставив підстрибнути.

Від темряви брами відділась фігура і зробивши декілька кроків, підійшла до нас явивши Танасія. Це ж треба було так розслабитись і не помітити як він зайшов.

-І давно Ви там? - переляк пройшов швидко, залишивши лице цікавість -Багато чули?

Танасій хмикнувши крутанув вус і підтвердив мої здогадки:

-Із самого початку розмови. Тобі потрібно бути обачнішою, Відаюча.

-Ну хто ж знав, що такий поважний пан і буде ховатись, як тать, у сутінках -із чистої вредності не змовчала я, хоч і розуміла, що він правий.

А от Танасій змовчав. Що це, як не мудрість. І мені потрібно вчитись бути стриманішою.

-Танасію, Ви ж не просто так прийшли? -спробувала згладити свій промах- Бажаєте чаю, чи ще чого?

-Твоя правда-не просто. -Лісовик дивився на мене не зводячи уважного прищуреного погляду і обмірковуючи кожне слово- Розмова є. А чаювати пізно вже. Давай вийдемо?

-Навіщо? -щось сьогодні я занадто підозріла якась, але такий пізній визит після невдалої розмови, ще й із дому просить вийти.

-Невже я бачу зачатки обачності?-на диво, лісовик не образився, а навпаки весь його вигляд випромінював довольство-Похвально. Та я не ворог. Якби хотів зашкодити- просто дочекався би, коли ти вийдеш сама. 

В цьому був резон. Та я все одно, не спішила. Повільно склала книги, поставила на землю Мяуліку і обтрусившись від шерсті таки прийняла рішення:

-Ходімо.

Варто було зробити крок, за ворота, як холодний сирий вітер нагадав, що близиться зима. Я відразу пошкодувала, що залишила пледик на веранді. Зараз би закутатись у нього. Зовсім забула, що у нас своя погода. Але не вертатись же. Посильніше загорнулась в светр і приготувалась слухати. Тим паче, що Лісовик зробивши декілька кроків у ліс, зупинився. Навколо нас, немов завібрувало повітря і  вітер щез, забравши із собою усі сторонні звуки.

-Що це?-не витримала, не кульнурно тицьнувши пальцем у прозорий, ледь помітний, купол, що накрив нас.

-Куди?! -Лісовик ледь встиг відвести мою руку, не давши доторкнутись нею до цікавинки. - Постій спокійно. Це наш захист від прослуховування. І я навіть не знаю, добре це, чи ні, що ти його бачиш.