Глава 27

В будиночку довго стояла дивлячись у вікно єдиної кімнати. З вікна, за зеленню двору було зовсім не видно лісу. І хоч у самому дворі панувало тепло і затишок, чітко відчувала, як псується погода за його межами. Можливо, через сірі, важкі хмари з-за яких зовсім не пробивалось сонце, але йти нікуди не хотілось. Хотілось сісти на веранді, загорнувшись в одіяло і просто сидіти ні про що не думаючи. От тільки несподівано в моєму спокійному житті, з'явилось стільки клопотів, що це здавалось якоюсь забороненою розкішшю. 

Не знаю, інтуїція, відовська  кров чи картка, яку я крутила в руках, але щось підказувало, що в мене обмаль часу і історія з Альпом ще не закінчилась. 

-Він нічого не сказав? -дивно, що зараз я не чула кроків Чорної, але спиною відчувала її наближення.

І те, що вона у людській подобі, також відчула:

-Ні. -думки відразу направились у іншу сторону- Але він сказав дещо інше, що мене зацікавило.

Як же не хотілось розвертатись. Проте, обговорюючи такі речі, краще бачити співрозмовника.

-Що саме?- легкість із голосу мого Зла. (А чи мого?) вмить щезла, коли я таки обернулась розглядаючи її

-Хто ти?- намагаюсь зловити хоч якісь відголоски емоцій на чорному закам'янілому обличчі- Я можу наказати.

-Я- Чорна.Я принесла тобі клятву.-повільно, обдумуючи кожне слово- Просто повір, що я на твоєму боці. Не заставляй говорити те, що ти не хочеш чути.

Ми обидві стояли не рухаючись. І мені хотілось вірити. Дуже хотілось. Ось тільки:

-Як я можу вірити тобі, коли точно знаю, що ти не договорюєш щось важливе?-не витримавши сперлась, майже сідаючи, на підвіконня- Ти просиш довіри, але сама щось приховуєш.

Під моїм пильним поглядом, Чорна опустила голову і почала відбивати якийсь тільки їй відомий такт кігтиками по бедру:

-Я не знаю, як доказати, що ніколи не нашкоджу тобі. Але заставивши мене говорити-ти зробиш це сама. Просто повір. 

Дурна. Дурна я. Так і не навчилась думати головою. Сподіваюсь, я не пошкодую про свої слова:

-Я сподіваюсь, колись ти скажеш мені правду сама.

-Дякую-просяяла Чорна. І відразу спробувала перевести розмову-Так що там із Альпом?

-Із ним все не легше ніж із тобою. -фиркнула я

Мовчить. Але, я відчуваю, що все не так просто.

-Думаю-ти права. -тепер чорна сиділа на столі, покачуючи  ногою - Мене турбує його виснаження. Альп його віку не міг сам втратити усі сили.

Я притягнула собі під ноги стілець і поставивши на нього ноги, тепер з комфортом розмістилась на підвіконні, яке будиночок завбачливо розширив, поки  відходила.

-Думаєш його не просто катували?

-Думаю його спустошували спеціально.

-Але навіщо?

-Знати би хто це зробив-Чорна задумливо поклацує кігтиками по столешниці.

І я не втримавшись зіскочила і почала міряти кімнату кроками:

-На самому Альпі слідів не залишось.-почала розмірковувати вголос- А його речі ти не дивилась?

-Дивилась. В куртці були приховані сховки,із чимось невеликим але відчувались сліди тільки його магії.

Підлетівши до вікна, протягнула Чорній картку, яку там залишила, коли вона зайшла:

-Він дав мені свою картку.

Обережно, двома кігтиками, в мене її забрали:

-Нажаль… Тут тільки залишки  магії, що була на сховках

-А якщо повернутись на галявину, де я його  знайшла?- я більше не дивилась на Чорну, вже почавши одягатись- Може там щось є? Точно! Там була мотузка. Впевнена, що на ній мають залишитись сліди.

Договорювала я вже в дверях. І тим сильнішим було здивування, коли зрозуміла, що Чорна не пішла за мною.

Вона так і сиділа на столі, тепер переплівши руки на грудях:

-А якщо там є не щось, а хтось ?-весь її вигляд говорив про те, що йти зі мною ніхто не збирається.

-Тоді втечемо!-я не розуміла, чому Чорна виглядає  злою. Що могло її розлютити?

-Відаюча, як ти дожила до своїх років? 

-Ну якось справилась і без помічників-проговорила вже майже від дверей.

Які не відкрились! 

-А щоб Вам!-не втрималась. Потім згадала слова Танасія і добавила-Добре було! Це що за змова?

Цілковита тиша стала мені відповіддю. Ненавиджу. В своєму житті я ненавиджу три речі: підлість, маніпуляції і коли мене намагаються обмежити. Бажання влаштувати скандал засунула куди подалі. Як мантру повторюючи про себе: "Вони бажають захистити. Просто захистити".  Спробувала сказати правду:

-Я відчуваю, що без знань у ще більшій небезпеці. Я розумію, що моїх сил і навиків недостатньо, щоб себе захистити, але дізнавшись що чекати-буде хоч якийсь шанс.

Чорна, яка весь час так і продовжувала сидіти на столі, покачуючи ногою, несподівано завмерла. І не зводячи із мене погляду сказала зовсім не те, що я очікувала:

-Сила… -прошепотіла ледь чутно, а потім вже впевненим голосом-Тобі не можна навіть наближатись до цього місця. А ще краще взагалі не покидати будинок.

Гуркіт падаючих ролетів і кімната погрузилась у цілковиту темряву.

-Ану припини! -ось тепер я була розлючена. -Я не збираюсь бути в'язнем у власному будинку! Негайно випусти мене!

Я була зла і налякана.  Темрява давила, витисквючи із грудей останнє повітря. Стіни і стеля немов би наближались, нависаючи мовчазною грудою дошок. Здавалось от-от і сердце вирветься із грудей. З останніх сил намагаючись не піддаватись нападу клаустрофобії прошепіла:

-Або ти відпускаєш мене, або я вийду звідси сама і більше не переступлю твій поріг.

Будинок здригнувся. Наче із стогіном почали повільно підніматись ролети і я стрімголов рвонула на вулицю.

Цього разу двері відчинись самі. Бігти вже нікуди не хотілось. Сердце калатало, заглушуючи усі звуки, а я сиділа на грубих дошках веранди, звісивши з неї ноги і всерйоз роздумувала над тим, чи зможу ще раз зайти в будинок. 

-Він хвилюється за тебе.-Чорна сіла поруч, склавши ноги по-турецьки

-Це не виправдання.-говорити не хотілось, але від мовчання проблеми ніде не дінуться.

-Куди ділись усі Відаючі?