Глава 24

Йшли довго. Цього разу ліс відкрив лиш маленьку ледь помітну тропку. Тим не менш вона нічим не поступалась у зручності звичним доріжкам і сама стелилась під ноги. Так що навіть дивитись на неї не було необхідності. Тихенько похрустувало опале листя під моїми кроками, а гілки зустрічних кущів наче розступались, щоб мене пропустити. А от чоловіка вони не жалували. Спочатку я сприйняла бурчання позаду за якесь закляття. Та прислухавшись зрозуміла, що це відбірна лайка. Тим не менш, не дуже приємно йти під дивні завивання позаду і відчувати погляд в потилицю. Витримала я не довго. Розвернулась, зупинившись. Дивлюсь мовчки. І він мовчить. Я не витримала перша:

-Що не так?

Вскинувся. Желваки заходили, але мовчить. Поправив мою сумку.  Мдаа… Не знаю чи рудий встиг щось лісу зробити ще до нашої зустрічі, чи ліс просто мій настрій відчуває, але помічаю сліди на руці від гілок. Здається, поки я спокійно шла, усі гілки, що розступались, лупили по чоловіку. А виглядав він жахливо. Ще блідіший ніж раніше і синці під очима все чіткіші.

Зробила вигляд, що поправляю шнурівку на кросівках, спершись на дерево і тихенько прошепотіла:

-Будь ласка, досить.

Не знаю чи подіяло, але далі йшли мовчки.

От тільки вийшли ми не до мого будиночку. Коли тропка закінчилась і перед нами винирнув високий кам'яний забор із кованими воротами я стушувалась. Придивилась уважно до землі. Ні. Це єдина доріжка і вона вела саме сюди. Більше того, як тільки ми ступили на вистелене камінням плацо біля воріт, доріжка позаду почала щезати.  І що я маю далі робити? Стою. Дивлюсь задумливо на закриті ворота, стараючись не повертатись обличчям до чоловіка. Нехай вважає, що все так і має бути. Ага і від звуку засову, що відчиняють я здригнуглась бо так має бути. Ворота зі скрипом почали відчинятись і крізь щілину я розгледіла величезну чорну кішку. Мое Зло! Треба ж, я тепер радію, коли бачу її. І, чомусь, відразу відчула себе в безпеці. Тому рішуче розпахую ворота і роблю крок вперед, ступаючи на широку викладену білим піщаником доріжку, заплетену сухою травою.

Напевно, колись тут було дуже гарно. Але зараз відчувалось запустіння. Голі кущі і багаторічний  сухостій по обидва боки. Бетонні стовбчики і кашпо по бокам доріжки місцями обвалились, місцями поросли мохом. А ось будинок виглядав краще. Складений із сірого каменю, у півтори поверхи він височів на цією розрухою.  Лиш бетонний ґанок, із обсипаними белясинами  говорив про вік і втому  маєтку. Дивно, як вікна за стільки часу ніхто не побив. Ні людина, ні стихія. І тут у вікні промайнув Дем'ян. Точно він. Стоп! Так це ж мій дім, тільки із іншого боку. І я зовсім розслабилась.

Тепер можна і гостя приймати. Доречі, а де він? Розвернувшись попрямувала назад до воріт. Чоловік стояв на порозі, як завжди скрививши губи. І оцей вираз гидливості він не губив, навіть коли отримавши запрошення, крокував королівським поступом по доріжці, поки раптом не скинув сумки, в секунду прийнявши бойову стійку. Невже, знову почне бійку? Але ні-він дививився не на мене. Рудий уважно слідкував за чимось за моєю спиною. Повільно обернувшись, побачила Чорну, що повільно, наче перетікаючи, крокувала від ґанку до мене у котячій подобі.

Зупинилась, вийшовши трохи вперед і на її спині викарбувалось:

"Ти кого привела?!"

-Та збоченець якийсь валявся в лісі.- стало зовсім спокійно і весело.

Чорна ж обернулась до мене і ледь схиливши голову:

"Чому збоченець?"

-Та поривався все мені щось показати. Штани знімав!

Ну, а що? Я злопамятна:

-А, коли, відмовилась-у бійку поліз!-продовжила жалітись

Чорна посміхнулась, викликаючи в мене ципляки по шкірі (ну ніяк я не звикну до цієї либи Чеширського кота. Він і в фільмі мене лякав) і розвернулась знову до рудого:

"Так я подивлюсь"

Ми витріщились на чоловіка. Той так і стояв у стійці. Ніздрі роздуті, желваки ходять, очі червоними іскрами переливаються і погляд з мене на Чорну туди-сюди переводить:

-Що твій демон говорить, Відьма?

-Каже, що готова подивитись. Можеш знімати штани.

Вперше бачу, щоб синюшна блідість змінювалась жовтим відтінком і при цьому щоки палали рум'янцем. Але, взяв себе в руки майже одразу-поважаю:

-На Демона моя клятва не розповсюджується. -не відриваючи очей  від Чорної-Не примушуйте мене проливати кров.

"Клятва?"-уважно дивиться мене.

Я лиш кліпнула очима, підтверджуючи слова чоловіка. І Чорна відразу розслабилась. Навіть меншою почала здаватись.

-Пішли в дім.

Двері відкрились легко і без скрипу. Золотий в мене домовичок. З першого кроку видно, що він вже встиг тут все поприбирати. І коридор і кімната,перша від входу сяяли чистотою. І пустотою. Крім меблів тут нічого не було. Навіть матрацу на ліжку. А це проблема… Я, звичайно, не в захваті від гостя, але ж йому хоч якісь умови потрібні. Ох, як не хочеться останні гроші на цього витрачати. 

-Не перестаю захоплюватись твоєю гостинністю і смаком, Відьма.-зверхньо процідили позаду

А і не буду витрачатись. Дах є? Є! Стіни є? Є! Без іншого обійдеться естет всраний.

-Щось не влаштовує?-розвернулась на п'ятах і дивлюсь в шию, якраз туди де кадик ходить. Ну бо заблизько він стоїть, а закидати голову, щоб до очей добратись не хочеться.

-Та що ти.-театрально розшаркався гамнюк- Я в захваті від Вашого ошатного двору і комфортного крову.

-Для доброго гостя нічого не шкода. -ну от бісить він мене- Можу навіть граблі дати, щоб Вам було легше двір приводити до власних високих стандартів.

 Сама ж подумала:"Може таки відійти. Не дуже то зручно із шиєю розмовляти."

-Вашій щедрості немає меж. Боюсь граблі занадто велика розкіш для мене. Краще вже матрац і постільне. 

Ну і що йому скажеш? От граблі в мене точно є. А все решта… І поки я думала, шия  знову заговорила:

-І перестань так дивитись на моє горло. Бо я вже починаю сумніватись, хто із нас кров п'є.

І він, нарешті, мене обійшов, проходячи вглиб кімнати. Як дотошна господиня провів пальцем по підвіконню. Задоволено хмикнув. Скривився, коли сів на стілець: