Глава 23

Зробивши собі ароматної кави з молоком, нарешті вийшла на веранду. 

Обнімаючи велику чашку руками, просто сиділа в коконі насолоджуючись теплом. Все ж таки мені дуже пощастило із будинком. За воротами пізня осінь і сирість, а на відкритій веранді приємне тепло. Справжнє задоволення, просто ось так сидіти насолоджуючись лісом і природою.

Поки допила каву, зрозуміла, що не дивлячись на таку насичену добу мене переповнюють сили. 

Згадала, що накупила контейнерів і насіння. Не знаю, чи на веранді в морози буде так само затишно, але спробувати висіяти квіти можна. Отже потрібно піти землі в лісі набрати. Ось тільки після дощу не найвдаліший час, але бодай прогуляюсь. 

Останні роки я перестала купувати готові суміші для квітів. Значно більше мені подобається складати їх самій і точно знати, що я намішала. Частину складових  купляю, а ось чорнозем набираю сама.

Озброївшись сумками для покупок, пакетами і лопаткою вирушила на прогулянку.

Та, щойно відкривши ворота я зашпорталась об щось.

З подивом помітила величезну купу якогось сміття. Ні! Не сміття. Придивившись зрозуміла, що це усіляке туристичне начиння.

-Дем'ян!

Домовисок з'явився майже одразу. Не перестаю дивуватись, як він носить свою довгу ляну сорочку і вона ніколи не мнеться.

-Так панунцьо.

-А ти не знаєш, що це в нас за крам під брамою?

-Звичайно знаю-то від Володаря лісу. Сказали, що Ви знаєте. -хлопець зкошлатив пятернею волосся і нерішуче продовжив-Не потрібно було лишати?

Точно! Лісовик ж казав, що щось передасть, а я зовсім забула.

-Ні-ні. Все добре. Допоможеш мені вибрати, що нам потрібно? 

І ми нирнули в купку скарбів. Чого тут тільки не було від спальніків і каріматів з ліхтариками до генераторів. Я собі навіть відклала невеличку зарядну станцію на сонячній панелі, акумулятора якої цілком мало вистачити для роботи ноутбука і навіть пари ламп.

Домовичок  щось відкладав, але робив це так швидко, що я не встигала навіть помітити що саме він обрав.

Залишивши Дем'яна на господарці таки пішла в ліс.

Трошки пройшовши із задоволенням помітила, що мокра земля закінчилась, а місце куди мене вивела доріжка було абсолютно сухим. Ось тільки жодних кротовинь тут не було. Через декілька хвилин зрозуміла, що ходжу колами і вже втретє бачу велику бляшанку, що валяється під кущем.

Дивлячись на неї згадалась, що дикі тварини часто через запах запихають туди мордочки і застряють. Підібрала. І вже за декілька кроків побачила ще одну.

-Оу, то це ти хочеш, щоб я поприбирала трошки?-звернулась сама не впевнена  до кого.

Третя банка була мені відповіддю. Якої тільки гидоти люди не лишають у лісі. Особливо сумно стало, коли доріжка вивела до озера і на гілках я помітила переплетену рибацьку волосінь. І пташку, що заплуталась у ній. Спробувала її обережно розплутати та прозорий капкан вже так обвив маленьку, що та навіть не тріпалась, лиш перелякано дивилась на мене. 

Трохи запанікувавши згадала, що розбираючи подарунок лісовика, я вкинула в кішеню мультитул. Ним і розрізала волосінь.

Коли ж у першій сумці закінчилось місце, ліс нарешті дозволив набрати землю. 

Я якраз стояла прикидаючи наскільки важка моя сумка і чи варто ще туди трохи докинути землі, як побачила вже знайому червону кульку, що підстрибуючи кликала за собою. 

-Сподіваюсь ти потім повернеш мене до сумок-проговорила вже починаючи бігти за давнім дружечком.

Бігли не довго,навіть не встигши захекатись, ми опинились на галявині покритій темним опалим листям. 

Галявина, як галявина-нічого примітного.

Якби не високий яскраво рудий чоловік, що корчився з іншого краю. Чим ближче я наближалась-тим моторошніше ставало. Одніє рукою він  явно перешкоджав чомусь, що його душило. І навіть бачила слід на шиї, але тільки слід. Жодного зашморгу видно не було. Іншою ж, чоловік вспарював землю, наче м'який пісок, у спробі зачепитись за неї і втриматись на місці. І ці спроби були марні! Його щось тягнуло в глиб лісу. Більше не думаючи, побігла в його сторону. 

Мовчки спостерігаю, як чоловік немов навіжений бореться за своє життя. Його точно щось тягне в сторону дерев, проте навіть зблизька так нічого й не видно. 

Але варто було спробувати обійти його за головою, як я на щось натикнулась. І поки полум'яноволосий виривав якесь молоденьке деревце, намагаючись втриматись за нього, присідаю і пробую намацати рукою ту перешкоду, об яку зачіпилась. Є! Долоня міцно стискає мотузку, яку я одразу побачила, щойно торкнулась. І як, на диво вона перестає тягнути. От тільки даремно я так близько наблизилась до чоловіка. Варто було схопити мотузок, як мене спробували вкусити:

-Ти на кого зубами клацаєш?! Замри і не сіпайся!-від несподіванки випустила знахідку.

Чоловіка, знову потягнуло, але тепер він навіть не намагався боротись. В результаті ледь встигла схопити шварок знову, коли червоноволосого  вже майже витягло з галявини. Права частина мотузки, яка була в кущах одразу ослабла, а ось друга половина натягнулась ставши надзвичайно важкою. І тепер, тягнуло в інший бік. Відразу відчула, як натягом  обпалює шкіру долоні. І  поки я думала, що робити далі, зліва почувся дивний хрип. Перевожу погляд. Ох ти ж… Мужик висить посинівший в петлі і навіть не намагається чинити опір. Висить і душиться, зараза. А я за нього  маю переживати.

-Єй, а може ти самогубця і я тобі завадила?-нахиляюсь, на скільки можу, не випускаючи здобич.

Посинів злегка, хоча і так блідий аж прозорий, але мовчить… Гаразд. З тим потім розберусь. Нема шо в мому лісі вішатись.

 Намагаючись не випустити мотузку,опускаюсь на коліно. Хрип змінюється гучними жадібним  диханням. І що я маю робити?  А цей далі лежить-очима лупає і не ворухнеться навіть. Поки я тримаюсь за мотузку-чудово можу розгледіти класичний зашморг на шиї. Його б послабити і можна стягнути з голови. От тільки мужик цього чомусь не робить, а я, звичайно, дурна, але ж не настільки, щоб знову до цього психа ближче підходити. Вже один раз намагався вкусити-хто зна, що на наступний зробить. Я і так не впевнена, що варто було вмішуватись.