Глава 21

Я розгублено стояла посеред пустої вулиці, аж доки не помітила, що вона не така вже й пуста. В той час, як пряма, наче струна, спина моєї співрозмовниці віддалялась, то тут, то там у вікнах коливались фіранки, і треба ж,усі кватирки в цих вікнах відчинені. Певно дійсно тут цілюще повітря, бо чого б ще, хату вихолоджувати в таку погоду і так синхронно, всією вулицею. А в деяких місцях я помітила підозріле похитування гілок, біля плоту і це в безвітряний день. Не витримала-підійшла до одної такої аномалії. Вставши на лавку, перехилилась через пліт і побачила, як моя нещодавня співрозмовниця, та що  в чорній хустці, вправно виляючи задом рачки відповзає вглиб двору.

-Тренуєтесь?! -крикнула, невтримавшись

-Га? – випросталась та і  витріщилась на мене

-Кажу-маєте файну фізичну форму! Йогою займаєтесь, чи десь служили?

-Тьху на тебе! Та я, осьо, вишні гілочку на компот рвала! -як ні в чому не бувало, стара зняла зі спідниці прилипшу гілочку і потрясла нею, в якості доказу.

-Так то бузок, а не вишня! Мали би знати, чай не міська! -а нічого підслуховувати.

-А, най би ті шлях трафив, бісова дівка!- і кинувши ні в чому не винною гілочкою об землю, щезла в будинку.

Якраз вчасно, я встигла злізти з лавки, витерти її і побачити, в який двір зайшла жінка. Ой, не даремно вона оглядалась, коли розказувала. Судячи з кількості глядачів, вона, тепер, у небезпеці. Сподіваюсь, до вечора нічого не станеться. А я, поки, таки навідаюсь на ферму.

-Ти чула, про що ми говорили?-звернулась до Чорної, як тільки ми рушили.

«Чула»- кішкою розтягнулась на торпеді, якраз так, щоб можна було читати.

-Як думаєш, це, може бути хтось із ваших у людській подобі?

«Не думаю»

-Тобто, це казки, що демони можуть ходити по землі.

«Це правда»-наче силою заставила себе відповісти Чорна і забилась в конвульсіях.

-Це ще що таке? НЕ СМІТИ ПОМИРАТИ! Ти, тепер, моя і мені вирішувати, коли відпускати!-я сама не знаю, що несла. Просто, якось... налякалась трошки. 

Раптом на ній засвітилась моя печать, якусь мить я спостерігала за баталією між зеленими і чорними сполохами. І все закінчилось. Хм... здається, щойно я могла вирішити свою проблему із цим. Але, якби хтось питав, офіційна версія: я в той момент переживала за власну безпеку. Як знати, що буде, коли вона в мене під носом помре? Може, мене заляпає злом і характер остаточно спортиться. Ба! Так це ж я за весь світ турбувалась! Хто знає, що станеться, як Відаюча на темну сторону перейде. Треба буде завести собі зошит, як в попередниці і першим записом скромно відмітити-«врятувала світ».

Тим часом, Чорна знову прийшла до тями і уважно мене розглядала.

-І що це було?

«Секрет»

-Що було- секрет, чи так ковбасило, бо сказала зайве?

«Сказала»

-Навіщо?-я вже й сама говорю уривками. Вона на мене дурно впливає

«Клятва»

-Наступний раз попереджай і я вже вирішу, наскільки це мені важливо знати.

«Дякую»

-Рости широка. Так що там, з цим фермером? Якщо побачиш його-зрозумієш чи він один з вас?

«Так»

«Не боїшся?»

-Тільки мертві не відчувають страху. А я ще жива.

Фермера було помітно одразу. І не тільки кремезна статура відрізняла його від інших чоловіків, що якраз розгружали бус. Перше, що мені кинулось в око, це важкий ареол, що немов темрявою огортав цього велетня. 

Машина була занадто яскрава, щоб спостерігати непомітно. Тому ми залишили її трошки нижче по дорозі, а самі стояли під поганеньким прикриттям лисих гілок. 

-Що скажеш?

«Далеко»

-Підійди ближче. Я тут почекаю. Постарайся не привертати уваги.

«Не дурна»

Чорна повернулась за декілька хвилин.

«Людина»

-І що, навіть не одержимий?

«Ні»

-Як же таке земля носить...

«Зі стогоном» -Нічого собі! А Чорній не чужда лірика.

 Під’їхавши до лісової просіки, я замешкалась. З однієї сторони-поняття не маю, що робити далі, з іншої-відчуваю, що через мене «професорша» в небезпеці. 

Але що я можу? Наразі, мої сили для мене самої залишаються таємницею. 

Можливо, спробувати її перевезти у інше місце. Це село, як я вже бачила на карті, майже на стику Хмельницької і Чернівецької областей. Чи захоче вона покидати його. Принаймі спробую.

Цей раз, село зовсім спустіло. Ні душі на вулиці. Дивно це все. Хоча ні. Про те, що село не вимерло, свідчили поодинокі автомобілі, які із нього виїзжали повністю забиті людьми. В деяких, на задньому сидинні ще можна було помітити  четвертого, на колінах у інших пасажирів.

Сподіваюсь, я правильно зрозуміла де живе моя порадниця. 

В цьому я переконалась під’їхавши до її двору. Напевно, це було єдине обістя, де хтось господарював зараз.

Жінка випросталась і уважно подивилась на мене. І я сказала зовсім не те, що планувала:

-А Ви чому не тікаєте?

-Навіщо? Він все одно прийде, як тільки я повернусь.

-Так не повертайтесь?

-Це в молодості все здається простим. А в мому віці... Тут могила мого чоловіка. Та й донька... Я відчуваю, що її немає в живих. Але поїхати не лишивши своїх контактів не можу. А раптом... Раптом вона все ж повернеться і це все виявиться жахливим сном.

-Ну хоч впустите мене?

-І не подумаю! Давай, їдь звідси і не шукай пригод!

-Думаєте, мені в машині, під Вашою брамою буде безпечніше?

-Ти що, мене шантажуєш?

-Ставлю перед фактом. Я не залишу Вас тут, після того, як підставила. Натомість можу запропонувати, поки все не вляжеться, однокімнатну квартиру в Тернополі.

-А коли воно вляжеться...

-Всяке може бути. Раптом той фермер завтра нап’ється до смерті, чи зі своїми колєгами поспорить по пьяні. Всяке в житті буває. Збирайтесь, я відвезу Вас.

Та, коли вже здавалось, що все вирішиться добре і ми сідали в машину, моя кубишечка ,вперше , не завелась. Як я навколо неї не ходила, як не просила, так нічого і не змінилось.

-Ось і все вирішилось. Моє місце тут-приречено проговорила жінка.