Глава 20

Ранок, по традиції, почався із приготованої для мене кави і хрустких драників. Які навіть без сметани( і сьогодні я, знову до магазину не з’їзжу) були неймовірно смачні.

Вийшовши на веранду я насолоджувалась кавою і чудовим ранком,  Мої думки метались від пошуків вбивці і до того, що потрібно зробити в саду.

Досі в ньому залишалась одна доріжка до фіртки і нереальна кількість невідомих мені кущів.

З однієї сторони клімат мого обістя дозволяв займатись садом хоч зараз, з іншої, я чудово усвідомлювала необхідність планування простору. Як мінімум, здалось би поміряти свою господарку. Відміти сонце і накидати план. Єх, не моє це планування. Я з тих, кому потрібно робити вже і зараз. А потім дивуватись, як воно таке вийшло і плюючись переробляти.

Коли фіртка під моїм пильним поглядом відчинилась, я вже вирішила, що освоїла телекінез. Але в наступну секунду в неї зайшов Танасій.

-Здоровенькі були, Танасію!

-І тобі не хворать, Відаюча! А що це ти ще не зібрана? Чи передумала рятувати мерця?

-Ні, просто з ранку завжди дозволяю собі трошки часу на споглядання світу? А ви чаю чи може кави, не бажаєте?

-Ні, дякую. В мене сьогодні справ багато. Під Черніговом знову браконьєри ліс тривожать.

-І що ж Ви з ними робите?

-А як коли. Іноді достатньо просто горілки підливати, поки не перестануть на очі бачити. А бувають такі, що їх і не гріх так заморочити, щоб один одного перестріляли.

-Сурово... Танасію, я до Вас із проханням.

Лісовик зацікавлено нахилив голову.

-Я знаю, що ви проти авто, але якщо я з’явлюсь в селі пішки-це буде дуже дивно виглядати. Ще й почну запитання різні ставити. В наш час на авто всі їздять.

-Чому ж всі? Деякі і на автобусах переміщаються. Як хтось спитає-скажеш, що ним приїхала?

-А Ви самі давно автобусом їздили?

-Здалось воно мені.

-А я їздила, поки свою кубишечку не купила. Так ось моя дача в парі кілометрів від міста , туди транспорт, по графіку кожні пів години їздить. Ось тільки по факту він то ламається, то страйкує, то водій хворіє. Бували дні, коли добратись туди можна тільки вранці і ввечері? А якщо ці села із дальніх? Із машиною, менше клопоту буде.

Ми, з Танасієм ще деякий час посперечались, але в решті решт я таки його переконала.

І вже за декілька годин, виринувши із лісу, прямувала в перше із запланованих сіл.

Поля змінились ошатними, хоч і не новими хатками, які розташовувались на значній віддалі одна від одної.  Більша частина хат із цегли, але зустрічались і глиняні, дбайливо огорнуті на зиму  снопами із кукурудзяного бадилля і очерету. Тим не менш усі були побілені і доглянуті.

Трошки проїхавши селом, я побачила те, що треба. Три місцеві жительки поважного віку щось жваво обговорювали біля одного із дворів.

Зупинила машину трохи на віддалі від них і  пішла у розвідку.

-Дай Боже щастя! -привіталась із найщирішою посмішкою, на яку була здатна.

-Дай Боже й Вам!-злагоджено відповіли мені.

-Яке у Вас село гарне і ошатне! А повітря яке! – ну так, комунікабельність то не моя сильна риса. Тому вирішила, що комплімент завжди доречний -В місті такого не зустрінеш!

-То є правда! В тім місті тіко но смороди і гул, як у вулику. А тут, душа си тішить.- Відгукнулась одна із жіночок. Повненька, із  сумними очима та ізрізаним зморжками обличчям. Темна хустина, хоч і була із квітами, але навівала думки про скорботу.

-Ой, не кажи, Марійцьо. Ходят там облучені, писки повпускают у ті свої єкранці і ніц навколо не видять.-підключилась друга, Висока, але як то часто буває вже схилена до землі, від важкої праці. Обличчя посушене сонцем і вітрами. На хустину зверху надіта модна шапка біні, а на ногах Уггі, завершує комплект дорога жилетка-транформер із минулорічної колекції одного з Українських брендів. Знаю, бо сама дуже таку хотіла, але вона мені виявилась не по кишені. -Кажу своїй: та пришли мені дітей на літо. Тут, он простір, річечка яка-всея округа їздить. Най би діти поплескалися, одпочили від тего міста. Нє!-каже-не хтять діти. Без тего інтерінету проклятущого не гміють одпочивати. Дідько би його забрав. Та й , опше, шото за розмова: хтять-не хтять, за жбарок взєла і в’йо!

-От тому твої діти до тебе і не їздять. -нарешті подала голос третя. Сухенька, невисока, але статна, наче не скорена часом, спину  тримає прямо, погляд уважний із потаєнним сумом 

-Ти гля, прохвесорша одізвалась!-вскинулась модниця- Мої хоч про матір не забули! І дзвонят і поміч є ! Не остатні люди в місті! А твоя де?!

Як не дивно, першою на цей випад зреагувала Марійця-вона проговорила щось про білизну, яка вариться, вже ховаючись за брамою.

Професорша ж, лише рівніше витягнула спину і немигаючим поглядом, наче пригвоздила свою куліжанку.

-Йой, шо ж я тутка  розтеревенилась, як у мене борщ кипит – і модниця швиденько задріботіла, віддаляючись від нас.

Я вже приготувалась визнати, що моя місія провалилась і всі агенти розійшлись. Але остання жінка так і залишилась стояти.

-Ну і що ти насправді хотіла запитати?

-Ви про що?

-Не тримай усіх дурнями, чи ти думаєш, я повірю, що тут міські панночки будуть їздити, тільки щоб користь сільського повітря обговорити?

-Так, можливо, тому і їзжу, щоб змінити статус? – як показує досвід, люди часто люблять самі додумувати факти. Скажеш правду-не повірять, а дозволиш самим додумати і достатньо буде лише підтвердити. Я ж взагалі казати правду не планувала.

-Так ти будинок шукаєш? -що я і говорила.

-А що? Є у Вас тут гарні обістя під продаж?

-Ох, сама бачиш-у нас, тут за останні роки, навіть самі розвалюхи покупляли.

-Невже, дійсно таке тут цілюще повітря?-я правда, зацікавилась. Такого ажіотажу, зазвичай, навіть у приміських зонах немає. А це село хоч і не зовсім на відшибі, але й, ніби не надто урбанізоване.

-Та де… Швидше у сусідніх селах воно надто токсичне стало.

-Що, якесь підприємство поруч побудували чи сміттєве звалище зробили?-ось, тепер, я по справжньому зацікавилась.