Глава 19

Ліс, знову послухався мене. Те, що одна й та сама дорога кожен раз займала різний час не переставало дивувати. Цього разу ми дійшли до галявини значно швидше. Таке враження, що ліс відчував, що потрібно поквапитись.

Доріжка обривалась і наче за якоюсь мутною завісою я побачила хлопчика, що спав. І маму, що гладила його по волоссю і щось розказувала. Ми були в кроці від них, але залишались не поміченими. Проте, така близкість матері не давала шансів на успіх.

Сподіваючись, що вони нас так само не чують, прошепотіла до Лісовика:

-Танасію, Ви можете її якось відвлікти?

-Як ти собі це уявляєш?

-Ну Ви ж у нас мудрий Володар Лісу-придумайте щось!

Танасій скептично хмикнув, але по очах було видно, що він щось обмірковує. 

-Я спробую, але в тебе буде буквально декілька секунд. Як тільки вона відійде-починай. 

Лісовик покрокував по доріжці, яка від нас відділилась. Я ж прямо таки витріщилась на хлопчика, боячись пропустити потрібний момент. Через той прохід, що відкрив Ліс було видно, лише частину галявини і коли жінка, піднявшись покрокувала в сторону, як я не намагалась так і не змогла розгледіти, як далеко вона відійшла. Сподіваючись, що встигну-я вискочила і накривши хлопчика рядном прошепотіла над ним:

-Нарікаю тебе Андрієм перед Богом і перед людьми! -Чомусь правильні слова, які я щойно повторювала про себе, вилетіли із голови. І я добавила -Нехай твоя душа знайде спокій.

Раптом хлопчик прокинувся і посміхнувся,   побачивши щось поруч із собою. Підскочивши, Андрійчик пробіг пару кроків і нерішуче завмер, озираючись назад:

-А мама, що не йде з нами?

Спочатку я вирішила, що він говорить до мене, але зрозуміла, що помиляюсь.

-Я не можу її покинути!-хлопчик спробував втекти, і я з подивом побачила, як хтось тримає його за руку і щось шепче.

-А вона точно допоможе? 

-Дідусь каже, що якщо я не піду-мама залишиться тут назавжди і буде страждати. Він не дозволяє мені попрощатись. Передай мамі, що ми її дуже чекаємо!

-Допоможи їй-голос хлопчика, наче відлуння, доповнили десятки інших голосів і він щез.

-Ніііі! – крик пробрав до мурашок, але втікти я не встигла. Мене знову відкинуло, наче пір’їнку. Розлючений дух наближався, а я поняття не мала що робити. Рятівна доріжка залишилась із іншого боку галявини. Все що я вміла, як Відаюча-це створювати захист. Чим я відразу і скористалась. Але щось мені підказувало, що користі із цього буде не багато. І коли я вже замружилась, готуючись до удару-його не послідовало. Відкривши очі, побачила як Чорна, дикою кішкою полосує дух. Не знаю, чи звичайний кіт міг нанести йому шкоду, але моє зло справлялось із цим на відмінно. 

Кажись, пора звалювати, поки дух занятий. Піднявшись зрозуміла, що від удару, знову защемило спину. Так я далеко не втічу. Взагалі мало задоволення рухатись, коли навіть дихати важко. Цього разу Танасій з’явився як на диво вчасно. Підхопивши мене під руку і напевно, щось намагічивши бо гострий біль щез, залишивши тільки скованість, потягнув до тропки.

-Чорна! Біжи сюди! Нам пора! – довелось почекати її біля самої завіси, бо хто знає, чи без мене Зло пропустять. 

Покидали ми галявину, під ридання матері, що вдруге втратила дитину. Хоч я знала, що вчинила правильно, але її сльози і крики переслідували до самого дому. Напевно, не тільки мене. Бо за всю дорогу ніхто не проронив і слова.

Будинок прийняв нас із явним полегшенням. Навіть Чорну пропустив. І я зрозуміла, що він переживав. Як і усі інші мешканці. 

Поки Танасій чарував над моєю спиною, Мяуліка постійно крутилась у нього під руками намагаючись внести свою долю і влягтись на хворе місце. Вона доводила  Лісовика до сказу своїми коментарями стосовно того, що в минулий раз хтось погано вилікував і таке розгільдяйство могло коштувати життя. І всі знають, що коти природжені лікарі. Вона сама тепер візьметься за моє здоров’я і від того буде явно більше користі. На щастя, Танасій закінчив швидше, ніж Мя переповнила його чашу терпіння. А можливо, справа в тому, що він часто возився із тваринами і вже звик до наглості деяких.

Коли ж ми вийшли на кухню-Дем’ян вже встиг все приготувати і нас зустрів повний стіл усілякої смакоти. 

-Їй потрібно допомогти -я перша не витримала  гнітючої тиші, що панувала за столом.

-Усім не допоможеш – Лісовик явно не любив людей і чим більше ми спілкувались, тим помітніше це ставало.

-Ми ж навіть не спробували. Думаю, якби це було не можливо-її родина не просила би.

-І що ти думаєш робити? Ми ж навіть не знаємо хто вона.

-Чорна, а ти не можеш з’їсти її злість?

«Можу» 

«Разом із нею»

-Це занадто радикально. А якщо зовсім трошки надкусити, щоб з нею хоч поспілкуватись можна було?

«Можу»

«Зараз не подіє»

«Ненавидить тебе»

-А якщо її вбивця буде покараний? Раптом, після цього ми зможемо хоч поговорити.

«Можна спробувати»

-Танасій, навколо багато сіл? 

-Поруч із цим лісом три. А що?

-Думаю, поїхати-попитати, раптом у якомусь із них і жила наша убієнна? А там і на вбивцю спробую вийти?

-По перше, Він цілком міг привезти її на машині із далеку, а по друге: Що ти збираєшся робити, коли його знайдеш?

-Ще не знаю. Спочатку треба знайти.

На тому й порішили, розійшовшись. У кімнаті мене чекав черговий сюрприз.  Варто було лягти спати, як я відчула - матрац змінився. А вставши, переконалась, що до моєї ортопедичної радості додався ще топпер. 

-Нічого собі! -як будинок таке провернув, поняття не маю- Я про такий тільки мріяла! Дякую, будиночок!

Коли провалювалась в сон, відчула як щось важке притиснуло до ліжка і загуркотіло, наче котячий трактор:

-Все пррриходддитьсся перррерроблять. За всієм трребба слідддкуваттть.