Глава 18

-О! Потерченя! А як я про тебе не знав? 

Хоч Лісовик і виглядав досить мирно, а весь його вигляд сяяв доброзичливістю, чим ближче він наближався, тим сильніше кам’янів від страху хлопчик. В решті решт, сховавшись за моєю спиною.

-Ну і чого кликала? Дай йому ім’я, крижму і підемо додому-продовжив Танасій підходячи майже впритул.

-Та де я йому крижмо візьму? Хіба свою футболку знімлю, але ж не при дитині роздягатись?

-Ну шапку дай, може спрацює.

-А слова які говорити?

-Від серця говори.

Я вже розвернулась до дитини,коли хлопчик, не витримавши закричав: 

-Мааамааа!

-Нарікаю тебе...- в цю секунду, наче фурія, на нас налетіла жінка у скривавленій і розірваній атласній сорочці, що проглядалась з під такого ж халатику.

-Не чіпай дитину! Геть!- і наче хвилею, нас із Танасієм відкинуло назад, а коли я оговталась, ні дитини, ні жінки вже не було.

-Цікаво...-протягнув Лісовик, отряхуючи штани долонею.

-І що це було?!

-Та... нічого особливого. Потерча і заложний мрець. Досить сильний мрець.

-А чому ж, Ви, знову не знали, що тут робиться?

-Ну не так вже й не знав- треба ж, лісовик почав виправдовуватись.Але майже відразу схопився і вже сварливо продовжив-Я ж не всезнаючий! Те, що тут щось не чисто я бачив. А ось що не так... Сам не розумію як впустив  це товариство.

-Думаю я знаю, як...

Ми йшли додому, вирішивши, що як дитина все одно зникла-можна і завтра навідатись. Заодно рушник  прихопити. Та й наврядчи матір сьогодні мене підпустить близько. Якщо взагалі підпустить. Після того як я переказала Танасію все, що  змогла дізнатись про них, ми зійшлись у думці, що матір так хотіла захистити дитину, що навіть від Володара Лісу  примудрилась сховати і його і себе. 

-Танасію, а як думаєте, вона взагалі дозволить дати малому ім’я?

-Ой не знаю. Якщо її дух так жадає помсти, він не здатен тверезо мислити. Але нам потрібно поспішити. Хто знає, як давно хлопчик помер. Різні трафунки тут почали відбуватись три роки тому, але вбити його могли значно раніше. Хто знає, скільки у нас часу лишилось, поки його не забрало зло.

-Думаєте, вже сьомий рік міг піти?

-Цілком.

-А якщо її вбивцю покарають? Матір зможе піти далі?

-Після того, що казав хлопчик-я не впевнений. Можливо, для неї важливо помститись самій.

Сонце вже опускалось, коли ми дійшли до будиночку. Надто короткі дні осінню. Майже зайшовши у фіртку-я не витлимала:

-Танасію, щось мене бентега охопила. А що, як завтра буде пізно?

-Та ну, не накручуй себе. Думаю один день ролі не зіграє.

-Іноді одна хвилина вирішує все- пробурмотіла я собі під ніс.

А зустрівшись поглядом із Танасієм, зрозуміла, що вже й в його погляді читалась тривога. 

-В тебе очі засвітились зеленим-не витримав Лісовик мого погляду.

-Сила попереджає?

-Думаю так. Але що, ми можем зробити? Наврядчи, матір підпустить нас тепер до дитини. А мрець із такою силою і прибити може.

-А якщо я попрошу ліс? Він зможе прокласти шлях, до самого хлопчика? Як з тим поселенням було?

-Можна спробувати, але ж нас буде видно і матір його знову забере? 

-Дивіться, наскільки я розумію простір змінюється і щезає, коли ми йдемо. Так, раптом можна, щоб він з’явився прямо перед дитиною. Тоді у мене буде декілька секунд, щоб все провернути. Головне, щоб Ви змогли відразу нову доріжку створити і ми втікли, поки матір не оговталась. Так ми хоч дитину врятуєм, а з жінкою пізніше розберемся.

-Ох і авантюра... Всіх не врятуєш, а ти дуже потрібна лісу. Давай все ж завтра спробуємо. Поки мати буде спати.

-Ви ж знаєте, що я відчуваю, коли мені брешуть чи не договорюють?

По обличчю стало зрозуміло, що не знав. Єх, спалилась. 

-Пані Відо! Пані Відо!- із двору мене гукав Дем’ян

-О, Дем’яне! Принеси мені будь ласка, якийсь чистий рушник, а ще краще новий.

За хвилину домовичок вже давав мені рушних із дивовижною вишивкою. Таким би дім прикрашати, але для такого відповідального діла не шкода.

-Панунцю, Вас поки не було, Чорна на ніц зійшлась. Все поривалась за двері бігти. Казала, що Ви в небезпеці! Ми усі так переживали! А ще на столі якийсь чудернацький великий ніж з’явився!

Я аж розгубилась.

-А що за ніж? Він ще там?

-Ага!- і руді кучері майже розмившись щезли в будинку, щоб знову з’явитись із катаною в руках і порізаною долоню.

-Ох, Дем’яне, не дуже болить? Сам перев’яжеш, чи допомогти?

Хлопчисько знітився і спробував сховати руку? Ледь не відрізавши собі ще ногу, коли катана почала падати.

-Це катана. Тримай її тільки за рукоять. І  обережно поклади на веранду-я сховаю, як прийду. А ти поки оброби свою рану.

Натяк будинку я, звичайно, зрозуміла але розсудила, що в мене, у бою із примарою, катаною більше шансів собі щось відрізати, ніж перемогти. Я звичайно, відпрацьовувала вправи із її дерев’яним аналогом. Але не надто старанно. Тай дерев’яною себе скалічити можливостей було менше.

-Там Чорна Вас кличе!-прокричав домовичок, вже щезаючи у дверях.

Опустивши погляд, бачу як моє зло, у все тому ж образі кішки, топчеться біля воріт, косячись на Лісовика і не наважуючись вийти на його територію. Запам’ятала, як він грозився її знищити, як у лісі побачить.

«Візьми з собою»

-Навіщо?

«Можу згодитись»

-А звідки в тебе стільки завзяття? Невже за мене переживаєш?

«Не хочу голодати»

«коли тебе вб’ють»

-Яка щемлива віра у мої сили і підтримка!

«Гуртом і батька...»

-Резон в цьому є. Танасій, чи дозволите Ви взяти чорну?

-Ще того мені в лісі бракувало-зкривився.

-Вона пообіцяє, як тільки все завершиться повернутись назад на подвір’я. -а потім нерішуче добавила-І якщо мене вб’ють також

- Ну от що ти видумуєш? Ти бачиш, воно ще з нами не пішло, а вже шкодить. Воїн повинен бути впевненим в собі!

-Так то воїн. А я швидше митець.

-Досить вже тих дурних балачок. Бери свою гидоту і пішли.