Глава 17.

Привітавшись зі мною Танасій скептично хмикнув, помітивши Чорну, що якраз бавилась із Мяулікою.

-Я по справі , сьогодні. Добре, що ти вже зібрана. Ідемо.

-Куди?

-Кажу ж допомога мені потрібна. Я вже давно помітив, що біля річки щось дивне відбувається. Але що там не так-ніяк не зрозумію. Певно не моя то єпархія. Можливо, ти щось більше побачиш.

-Так, а детальніше можна? Що мені брати із собою?

-А що тобі брати? Взувайся тай пішли. По дорозі розкажу.

Поки ми йшли стежкою, Танасій продовжив:

-Справа в тому, що там вже декілька років щось трапляється. Місце колись було досить популярним. Люди постійно приїзжали відпочивати і купатись. Навіть із палатками залишались. А пару років назад почалось дивне: спочатку діти почали пропадати. Ніби щойно були під наглядом дорослих, а потім раз і нема.

-Але ж їх знаходили?

-Так. Хоч і шукали декілька днів. Ось тільки минулого року знайшли семирічного хлопчика за десять кілометрів вниз по річці. Тіло застрягло в поваленому дереві.

-І що, всіх мертвими знаходили?

-В тому то справа, що тільки цього. Пошукові групи знаходили їх в різних місцях і діти говорили, що бавились із хлопчиком, а потім тьотя їх вела за ручку. На щастя, інші діти не постраждали.

-Ух ти, а у вас, тут в лісі є пошукові групи? А хто до них входить?

Танасій подивився на мене дуже дивно

-Люди викликали поліцію, ДСНС і шукали. Ми в справи людей не втручаємся. Моя турбота ліс, а не безголові, що за своїм потомством не слідкують.

Танасій, що зупинився, щоб відповісти, знову продовжив рух. А я не втрималась:

-А звідки Ви так гарно в термінології розбираєтесь? Завжди думала, що Лісовики, якби то правильно сказати, не такі сучасні, чи що.

Лісовик знову зупинився і осуждуючи подивився на мене:

-Що в тебе в голові... Я їй за дітей, що пропадають, а вона мені дурні пИтання задає.

-І все ж?-я вирішила, що за дітей він і так розкаже, а про Лісовика розпитати нагода не відомо коли буде

-Так не дикі ми. Чи думаєш тільки ти можеш в місто виходити? В сучасному світі потрібно слідкувати за усіма тенденціями, щоб захистити ліс. Можна знову по справі розказувати, чи в тебе ще є недоречні питання?

-Слухаю уважно!

-Так ось. Коли утопшого хлопчика знайшли я  вирішив поговорити із Водяником. Він божився, що до смерті дитини не має ніякого відношення. Але бачив, як той переляканий забіг у воду, наче тікаючи від когось. Каже, що навіть хотів допомогти, але хлопчик якраз декілька днів назад хрещений був і благодать ще залишилась на ньому, разом із маслами. Не зміг .

-Але чому? Він ж не бажав йому зла?

-Загалом Водяники не відносяться до любителів людського роду. І я не здивуюсь, якщо наш- один з небагатьох, хто в такому випадку допомагав би дитині, а не навпаки затягував глибше. Така їх природа. Тай люди за віки свого існування так знищили планету, що встигли налаштувати проти себе усіх, хто має її захищати. Але наш, дуже  ніжно відноситься до дітей. І своїх і чужих. В цих водах діти майже ніколи не тонуть.

-Що ж всі решта не хрещені?

-Чому ж... Просто різна сила благодаті і віри. Через декілька днів Водяник і цього міг би витягти.

Танасій, який про щось ще задумався, знову, спохватився:

-Забалакала ти мене . Я так по справі не встигну все розказати. Отже сам Водяник ні при чому. Але він мені розказав, що його русалки бачили декілька раз, як якась жінка нападала на туристів, відганяючи їх від ріки і галявини.

Ми якраз вийшли на галявину. Дійсно, місце було дуже гарне, навіть зараз. Уявляю яка тут краса літом. Потрібно буде обов’язково прийти сюди скупнутись. Прозора річка, що зароджувалась десь у горах - переливалась і виблискувала під осіннім сонцем. Дерева перестукувались голими гілками, створюючи свою особливу пісню, яка заворожувала.

Раптом, Лісовик зупинився і про щось задумавшись пробурмотів:

-Бісові діти! Сил моїх немає. Відо, ти тут походи поки, пооглядай все. А мені потрібно відлучитись. Знову ті недомисливці пакостять. Я збігаю-розберусь і назад. А ти, якби щось помітила-клич мене.

І щез. Таке я бачила вперше. Ось він стоїть, а ось вже немає. Напевно, щось дійсно термінове. Раніше Лісовик йшов від мене стежкою.

-І що я маю тут помітити? Ну гарно, звичайно, але я ж не слідець.

Прогулявшись на місці, порозглядала пейзажі . Навіть підняла камінець із берега. Навіщо? Сама не знаю. Під камінцем, звичайно, нічого не виявила і поклавши його назад, пішла далі.

Я вже хотіла просто сісти на берегу і очікувати повернення Лісовика, коли побачила хлопчика, у смішній піжамці не по погоді. Та й не по віку. Такі, зазвичай немовлятам вдівають. Тільки розмір відповідав. Хлопчик бігав по берегу тримаючи у руці прутик, як меч . Він віртуозно відбивав атаки невидимого супротивника і заразно сміявся на все горло. Можливо, у інший час я би не звернула уваги на дитину, настільки щасливою і безтурботною вона виглядала. Але дивний одяг і відсутність дорослих мене добряче збентежила. Прогулявшись ще трохи і переконавшись, що жодних компаній поруч немає, вирішила все ж підійти до дитини:

-Привіт! – привіталась ще з далеку, щоб не налякати своєю появою юного воїна.

-Добрий день!- хлопчина все так само посміхаючись побіг в мою сторону-А ви зі мною побавитесь?

-Авжеж, побавлюсь! -ох і важко. Не вмію я з дітьми спілкуватись- А ти що, тут один, без дорослих?

-Ні, звичайно! Мама там -махнув в сторону кущів трохи далі від галявини-Вона спить просто. А я поки тут бавлюсь, щоб її не збудити.

Спати, поки дитина без нагляду і в такому легкому вбранні незнамо де. Я задумалась. Не правильно це. Можливо, мама зловживає спиртним і зараз відсипається в кущах, а раптом їй погано стало? Все ж дитина виглядала щасливою і вбрання хоч і дивне, але чистеньке. Як і сам хлопчик.

-А як тебе звати?

-Не знаю....-потупився хлопчина- мама кличе «моя радість».

Ну ось, ще один доказ того, що дитину люблять, але дивно в його віці не знати імені. На дітей із розладами він не схожий. Невже, і правда, з матір’ю щось сталось? Тоді здалось би поспішити. Ех, шкода, що при дитині Лісовика на покличеш.