Глава 15.

Додому дійшли майже затемна.

Кицюня, (треба ж ,а я її так і не назвала. Потрібно буде це виправити. Але не сьогодні.) відразу побігла їсти. Хто б сумнівався… І де в неї стільки влазить.

Я ж, першим ділом випустила Домовичка і він відразу сховався за пічкою.

Спочатку я не планувала його турбувати, розуміючи, як важко зараз малому. Але варто було піти готуватись до сну, як стало зрозуміло, що нам все ж потрібно поговорити. Тільки зараз стало зрозуміло, що не так то просто жити ще із кимось чужим. Так вже сталось, що від самого повноліття і до цього дня я була єдиною господинею в себе вдома. Звичайно, в мене було особисте життя. Але то інакше сприймалось. Тепер же в цьому домі було чарівне створіння, про яке я мало що знала. Навіть легенди про них різнились. Десь це були помічники, а в інших культурах-нечисть.

Раптом я їх бачила тільки тому, що домовики були дуже виснажені? Щось мене не гріла думка, що хтось може непомітно перебувати зі мною у одному приміщенні.

Доведеться нам все ж поговорити. Напевно, краще це робити за чаєм.

Приготувавши дві чашки ароматного напою і діставши куплені вчора тістечка, покликала Дем'яна.

Рудий хлопчисько із розтріпаними кучерями, на вигляд мав років дев'ятнадцять. Він дивився на мене перелякано і зминав кінчик вишитої сорочки із грубого льону.

-Я щось зробив не так, панунцю?

-Ну, що ти? Все добре. Просто нам потрібно поговорити. Давай, поп'ємо чаю.

-Ви ж знаєте, що мені не потрібна їжа.-здивувався хлопчисько

-Не потрібно-не означає, що не хочеться. -Посміхнулась я- Якщо ти такого не любиш, чи тобі не можна-візьми щось на свій смак у холодильнику і сідай за стіл.

Дем'ян нерішуче присів на стілець і потягнувся до чаю.

-Доречі, якщо тобі чогось захочеться посмакувати-можеш сміливо брати, або сказати мені, що потрібно купити.

-Не гоже домовику хазяйське брати без спросу.

-Так я дозволила. Тільки попрошу не витрачати все молоко. Я зранку п’ю з ним каву і можу бути дуже не в настрої, поки цього не зроблю.

Рудий кивнув головою із серйозним виразом обличчя.

-І ще. Я би хотіла відразу обговорити деякі правила. У будинку можеш почуватись вільно, але якщо двері у спальню зачинені-заходити тільки постукавши і переконавшись, що я тобі дозволила. А ще не чіпай мої особисті речі у кімнаті. Гаразд?

-Так, пануньцю.

-Я не багато знаю про вас... Тому , думаю, нам ще доведеться дещо уточнювати .

Тут я забула все, що ще хотіла сказати, бо Дем’ян схопившись за груди заплакав і я, також  відчула, що щойно не стало домовиків.

В будинку відразу стало наче темніше. Кожен із нас, переживав свою втрату. І зараз, як ніколи я була вдячна Лісовику за його чистку. Бо навіть із нею, моє серце стискалось. Не багато ж щастя в цьому домі... Можливо, даремно я взяла домовичка. Тут він довго буде набиратись сили.

Я ніколи не знала, як себе поводити у таких випадках. Тому, погладивши малого по плечу, розсудила, що зараз йому потрібно побути самому.

В кімнаті ж мене чекала предивна картина. Кицюня відтопиривши одну лапу, старанно її нализувала. бурмочи при цьому:

-хофби погвадила, хоч би пфиголубива...-більшість котячого невдоволення неможливо було розібрати, коли вона занирювалась у шерсть слова губились, аде дещо все ж вдалось розібрати- Кицюнічка такий страх перефффива.....  наффіть не обфазивась на неї.... пфийняла, а вона?

І тут мене помітили. В секунду змінивши позу і потягнувшись -кицюня із самим незалежним виглядом попрямувала геть із кімнати.

-Ну і куди ти зібралась? Іди сюди. Я тебе хоч погладжу.

-Дуже треба... Я взагалі незалежна кішка і не люблю тих ніжностей.

-А чого ж тоді бубоніла?

-Ой! Це що, я знову говорю?

-Угу... Треба було дізнатись те заклинання у домовика, дивлюсь-воно може знову згодитись.

-Ну ти..ну ти... слів немає...

В цей час я не витримала і таки підхопила вредноту на руки.

-Полож де взяла! Я вільна кішка!

-Я скучила за тобою і дуже переживала.

-Правда?-величезні жовті очі уважно дивляться на мене

-Правда-продовжую її гладити і кицюня розслабляється опустивши голову мені на лікоть.