Глава 13.

Жінка сиділа прислонившись до печі, чоловік бігав навколо неї, намагаючись одночасно переконатись, що все добре, обмахувати старим рушником і робити чай. Жінка ж то стогнала, то робила зауваження намагаючись прийняти участь у всьому.

Я опустилась на лавку і спостерігала за всім цим дурдомом. З однієї сторони було трошки не зручно. Відчуття, що я зруйнувала чиєсь життя не покидало. З іншої Відовська частина  вимагала розібратись зі всім і як най швидше. Мені зовсім не подобалось, що з кожним днем  все більше відчувала як змінююсь. Іноді це бачилось в дрібницях, а іноді, як зараз, складалось враження, що керування мною намагаються захопити. Зараз я відчувала силу в собі і точно знала, що легко можу знищити цих створінь, оскільки вони порушили закони мироздання і перетнули межу дозволеного. Страшно, що я сама не знала цих законів, але те що всередині вимагало суду. І я розуміла, що варто йому дати слабину-воно вирішить чужу долю.

-Якщо Ви передумали помирати- може розкажете, що відбувається?

Утримувати силу ставало дедалі важче. Ну що ж. Хоче вона суду-буде суд. Хоч я так і не стала адвокатом, але жага до справедливості все ще жила в мені. Будем розглядати справу:

-Раджу поспішити, поки я здатна стримуватись і вислухати Вас.

Сімейка переглянулась. І чоловік, підтримуючи дружину, як найбільший скарб, допоміг їй пересісти на маленький стілець.

-Ми домові духи, пані Відо.-тоненьким спокійним голосом заговорила жінка. І куди тільки ділась та зична фурія, що літала по стінах пару хвилин тому- Ніколи не чинили злого людям. Служили вірою і правдою. А потім хутір почав занепадати. Поступово лишилось тільки три доми. Наш, собутильник ось цього йолупа і моя сестра,з чоловіком. Вони збирались переїхати в місто, коли їх ґазда віддасть Богу душу. І ось, коли настав час його час-Меланка якраз розродилась. Так не мало бути... Наші діти, то велика відповідальність, бо до повноліття вони не мають сил покинути дім самостійно.

-А коли настає повноліття? -лише запитавши, зрозуміла, що могла сильно спалитись показавши своє незнання. Але, здається, це не була загальнодоступна інформація. Домовиця навіть не здивувалась запитанню.

-Як сил дитя набереться- так і наступає. У щасливому домі, сповненому поваги і любові, це може і за двісті років настати, а як в домі біда яка-так і півстоліття не вистачить. Тому, ми вагітнієм тільки по власному бажанню. Коли у світі почались важкі часи, люди перестали у нас вірити і передавати по роду – ми перестали народжувати дітей. Бо немає гіршого болю, як бачити, що твоя дитина помирає із голоду і не знати, як тому зарадити. Домовики у повній силі, ще можуть прожити самі і шукати нову оселю якийсь час. Діти ж можуть переміщуватись тільки по запрошенню людини.

-Але, чому вони тоді не переїхала ще до родів? Чи вагітна, також не могла цього зробити?

-Чому ж... Могла. Але більшість її сили йшла на підтримання вагітності. Ви ж розумієте, пані, що одне діло, коли дім-повна чаша, сповнена добра і сміху, а інше, коли ми коротали віку біля тих, хто сам не мав куди йти звідси. Чим слабша людина-тим слабші ми. В Меланки ледь вистачало сили на один перехід. Тому її чоловік, дізнавшись про вагітність, спробував знайти їм новий дім, але не встиг.

Дитя з’явилось як найбільша радість для нас і найстрашніша кара. Звичайно, що Меланка, з чоловіком, не змогли його покинути.

-А ви, не змогли покинути їх...-вирвалось мимоволі.

-Ми прожили довге життя, але чого воно варте, якщо все перекреслити зрадою?

Домовиця замовкла, дивлячись перед собою невидячим поглядом. Було видно як їй боляче  згадувати і говорити. Їм обом було боляче. Чоловік в цей час стояв позаду підтримуючи і погладжуючи її.

-І що було далі?- не витримала, коли пауза затягнулась.

-А далі ми всі разом ростили дитину. Поки ще наші люди були живі, ми ділились тією енергією, що отримували від них. Ми, це наш будинок і ще одного домовика, що також, відмовився йти звідси. Але дитині потрібно багато. Значно більше ніж нам. Чоловік Меланки ще намагався знайти допомогу, та з кожним століттям людей з даром все менше, а звичайні нас не бачать і не чують. Він пішов у засвіти перший.  Коли ж не стало Меланки-ми переїхали у цей дім і зрозуміли, що  програємо цю битву. Навіть, якщо ми одночасно віддамо всі свої сили- малому цього не вистачить.

Тоді ж до нас і забрели якість вчені. Вони щось копали, тут, недалеко, і оселились у будинку. Це було справжнє щастя-відстрочка від смерти ще на пару десятиліть. А коли і цей час скінчився - ми зважились на страшне.

-І ви додумались викрадати людей?- як би не було сумно, від їх історії, але це не дає права руйнувати чужі життя.

-В нас не було виходу!-викрикає домовиця і заходиться в риданнях.

-Бігме, ми не хтіли дурного!-нарешті заговорив чоловік. А я відмітила, що коли вони нервуються переходять на говірку з літературної -Ті людиська все єдно були однов ногов в пеклі! А ми їх од гріха зберегли.

-То може, Вас за це нагородити?- оманливо лагідно промовила я. Хоча, ні-не я. Це говорило те, що всередині .

Обоє домовиків відшатнулись.

-Вибачте, пані . Мій чоловік просто намагався пояснити: хоч ми рішились на страшне, але не змогли неволити невинних.

Коли чоловіки вийшли у ліс, вперше-вони ще були сповненні нерішучості і готові у будь-яку мить повернутись ні з чим. Але почули жіночі крики і побігли. Так з’явився перший поселенець. Чоловік, який якраз тягнув за волосся жінку і хотів сплюндрувати її. Ну, невже було краще не вмішуватись? А так він і гріха на душу не взяв і жінку ми врятували. А чоловік був лихим. Його чорне серце вимагало крові. І не отримавши її зупинилось дуже швидко.

Наступна була вдова, що поховала своїх дітей, разом із чоловіком. Горе затьмарило її і ми встигли якраз, коли тіло вже задихалось в петлі. Так ,невже, через хвилинну слабкість вона не заслужила шанс зустрітись із рідними у потойбіччі, а мала бродити неприкаяним духом, тут, у лісі.

Поки вони розказували, я наче вживу бачила, як все відбувалось.