Глава 12.

Зранку я прокинулась із розумінням, що щось мене турбує.

Пройшовши на кухню і побачивши повні миски усвідомила що саме.

Де кітка?

За цей час ми  особливо не потоваришували з нею. Я її годувала, але  ненажера все одно періодично вчиняла набіги на мої харчі, ігноруючи їжу у своїй тарілці, коли їй щось не подобалось. Після чого десь щезала і з’являлась знову лише коли я забувала, що мала насваритись на неї. Часто я помічала, як вона сидить на бильці ліжка, або на шафі і дивиться як я читаю. Але більше вона не заговорювала до мене. Тай, за весь цей час, навіть ні разу не вдалось погладити кітку.

Зараз же я згадувала, коли ми бачила її в останнє. По всьому виходило, що давно. Де ж вона могла подітись? Як не дивно, я звикла до її постійної присутності. І навіть, похапцем, милувалась витонченою грацією тварини.

Тепер же я переживала. Я, готова прийняти, якщо вона вирішила піти від мене. Але, хоч би сказала. А, раптом, щось трапилось і вона потрапила у халепу? Та ні... Не може бути. Лісовик би її не дав образити, чи мені би сказав. Але ж, тоді, вночі, він нічого не помітив.

Поки пила каву, накрутила себе остаточно. Тому, як тільки розвиднилось, пішла кликати Танасія

-Ну і чого ти стрепенулась? Ніц з твоєю кіткою не станеться? Десь полює, напевно. Пришлих у лісі не було за останні дні, хіба скраєчку, але туди вона не зайде. А звір лісовий не зачепить. Я наказав, та  усі знають, що то твоя.

Треба ж, а я популярна. Ось тільки спокійніше не стало:

-Воно то так, але того сатаніста Ви, також, не бачили. Хто зна, як він сюди пробрався непомічений. Тривожно мені.

А Ви не могли б спитатись у лісу, де вона? Чи як то правильно робиться.

Дивиться уважно. Киває. Мені здалось, чи Лісовик на секунду пропав і знову з’явився. Чи то вже в очах мерехтить.

-Дивина... А вона точно не в будинку? Може, сховалась де, а ти переживаєш. Ти її кликала?

-Звичайно кликала. Думаю, будинок би сказав, якби вона ховалась на території.

-А це вже погано. Ви ж прийняли одна одну-вона на твій поклик мала відгукнутись. З іншої сторони, якби з нею біда сталась-ти би відчула.

-Так я щось і відчуваю! Невже б я просто так Вас турбувала?

-Не панікуй! Таке б ти ні з чим не сплутала. Але, ліс її не бачить.

-А що ж тоді робити?

-А ти спробуй, сама в лісу запитати. У Відаючих інакша магія , тай вона, в певній мірі, твоя частина тепер. Ти б мала і сама знати де вона.

-Так я ж не вмію!

-Просто зроби так, як підказує твоє серце і інтуїція.

-І що буде?

-А то вже сама дізнаєшся. В кожної Віди по своєму.

Я підійшла до дерева і погладивши його рукою тихенько промовила:

-Ліс, милий, допоможи мені.

З під руки вилетіло біле сяйво і втягнулось в дерево. Гілки загуркотіли, а кущі навпроти нас розступились, показавши доріжку.

-Здається, мені сюди...

-Нам. Не думаєш же ти, що я не піду.

Ми йшли довго. Іноді виходячи на галявини. Тоді шлях щезав і доводилось знову просити Ліс.

Аж раптом, доріжка закінчилась будинком. Він якось несподівано виринув із-за кущів, хоча здавалось би, при відсутності листя на деревах мав би бути помітний здалеку.

Нічого собі! Так це ж якийсь хутір. Ми вийшли на просілкову дорогу. З обох сторін виднілись глиняні скособочені хатки і повалені плоти. Можна було би вирішити, що потрапив у минуле, якби не стан хаток. Більшість фактично вросла в землю. У деякий обвалився дах. Інші ж напрочуд непогано збереглись, хоч час і намагався з ними боротись.

Напевно, це якесь із небагаточисленних закинутих сіл, де доживають свою віку забуті рідними старенькі. Можливо, хтось із них і приютив мою кітку. Але потрібно переконатись. Звичайно, якщо їй тут добре-я не буду проти.

А ось і перший мешканець! Точніше мешканка. Біля забору одного із тих будинків, що виглядав краще, на лавці сиділа бабуся. Закутана у стару, місцями протерту дублянку( здається це кожух. Такий у мого дідуся був, тільки якийсь сучасніший, чи що). На голові хустка до самих очей, ноги ховаються під ліжником(таким же древнім, як і все тут).

-Дай Боже Щастя!-згадую, що саме так у нас вітаються в селах.

У відповідь мовчання. Підійшовши ближче, бачу пустий скляний погляд, на зовсім не старому обличчі.

-Ох ти ж! -ледь не закричала. Не те, щоб я боялась мертвих-живі страшніше. Але, зустріти мерця несподівано-не те, до чого мене життя готувало.

Таки вскрикую! Бо мрець раптово поправляє ліжник, що сповз і кліпає очима.

-Фуххх.-видихаю, чуючи як трохи далі хлопає фіртка.

Спішу туди. І зупиняюсь. На зустріч мені крокує із пустими відрами жінка схожа на попередницю. Єдина відмінність-це відсутність ліжника і наявність взуття. Різного. Два різних шкіряних черевики, примотані смужками тканини до ніг. Причому обидва лівих і явно різного розміру.

Проходить біля мене так, наче мене не існує. І звертає у один із будинків, повз який я пробігла. Куди я потрапила? Невже, знову, якісь сектанти. Можливо, їм релігія не дозволяє спілкуватись із чужинцями. Ага - скляні очі в подарунок, після вступної клятви.

Чим більше я роздивлялась-тим дивніше мені все здавалось.

І що робити далі? Доречі, цікаво де подівся Танасій. Погукала тихенько. Чомусь привертати зайву увагу зовсім не хотілось.

Запам’ятавши двір, куди звернула друга примара-пройшлась по вулиці. Далі будинки були у ще гіршому стані.

Вулиця наче вимерла, спеленена тишею, наче саваном.

Тьху три рази. І що за думки лізуть в голову.

-Ну що за кітка? -бурмочу собі під носа, щоб відвліктись- Другий раз через неї в халепу встрягаю. Може, вона який кіллер, що посланий добити бідну Віду.

Більше нікого не зустрівши і зібравшись із духом-йду в двір, куди звернула дівчина з відрами.

Двір зустрічає на диво ошатними слідами від нещодавно вибраних грядок . Відчувається, що тут ведуть господарство. І ґазди дуже працьовиті. Ні соринки. Розруха, яка є безумовним супутником часу і безгрошів’я, ретельно прикривається ошатністю. Відчувається, що господарі з усіх сил намагаються зупинити наступ часу.