Глава 11.

Ліс зустрів мене сонним спокоєм. Дерева іноді перестукувались лисими гілками, наче розповідаючи казки перед довгим зимовим сном. Тільки вийшовши із машини, я зрозуміла, як мені важко було перебувати в місті, серед метушні і людей.

А ще, зрозуміла, що поняття не маю, куди далі їхати. Де я минулий раз паркувалась? Загадка. Сонце вже спішить у іншу частину світу, а я ще не вдома. Здається, час скористатись каблучкою, що на пальці.

Новою проблемою стала доріжка, що чудово підходила для піших прогулянок, але аж ніяк не годилась для переноски багажу.

Це стало зрозуміло після першого походу до будинку, із продуктами. Шлях, який із порожніми руками приносив задоволення-з пакетами не радував зовсім.

Спробувала попросити ліс розширити його, щоб машинка проїхала. Дерева спочатку замиготіли і розступились, звільняючи місце. Але, коли почала з’являтись доріжка-знову зхлопнулись, залишивши пішу тропку. Я спробувала знову. І усе повторилось. Стало моторошно. Хто знає, що буде, якщо машина опиниться всередині підчас «зхлопування». А якщо тропка щезне, коли я на ній буду стояти? Брр...

-І не думай!

Та що ж таке! Ще пару таких появ Танасія і мене можна відправляти на змагання із стрибків у висоту.

-Що ж Ви так лякаєте, кожен раз?

- А ти що робиш? Ти ж повинна ліс берегти і захищати, а не псувати тими залізяками смердючими! Далі не пущу!

-Так що ж мені, як я Відаюча, на коні їздити?

-А хоч би й на коні!

-А як я то все -машу рукою, відкриваючи багажник з кнопки- на коні перевезу? Чи у вас, тут фіри є? Бо в місті вже давно такого добра не тримають?

-Як треба буде і фіру найдем!-Лісовик не втрачав войовничість- Лісованапасть! А то шо ти таке привезла?!

Його очі округлились, а жилваки на скулах заходили. Як я могла забути за Чорну?

-Звар’ювала дівка! Хто ж таку нечисть із собою возить? Її знищувати треба, на місці!

-Знати б ще як...

Переказала Теонісію свої пригоди.

Хитає головою:

-Так і треба було заляти свяченою водою, та й по всьому.

-Шкода... Вона так кричала, навіть коли через стінку воду відчувала.

-Ох, ну і тяжко з вами, Відами. Я раніше підозрював, що цієї безрозсудності  вас навчають. Передаючи, як рідкісний скарб із покоління в покоління. Але ж тебе не вчили. І така ж безголова, як попередниці. Скільки років живу, а так і не зрозумів вашу логіку. Як у  одній Віді може вміщатись безсердечність серійного вбивці і всеосяжне співчуття.

Я аж затамувала дихання. Нарешті, хоч якась інформація про Відаючих. Тому що я, за весь цей час так і  не змогла нічого толком дізнатись ні про магію Від, ні про їх життя. Але, Лісовик занадто рано спохватився:

-Ну що, дивишся? Я би в дім таке не тягнув. Раптом що-не виведеш потім. Ще й наступниць своїх без даху над головою лишиш.

Я задумалась. А що, як і правда, даремно її пошкодувала.

-Правильно задумалась.-Він, що думки мої читає?-Не читаю. Воно мені не треба. І так, в тебе на обличчі все написано. Давай, ми її водою свяченою заляєм. У мене якраз є дуже хороша. Років з п’ятсот тому, один страшно праведний  священник, приход тут мав, недалеко. Ось ми з Відою і зробили собі запаси. Такої води зараз не зустрінеш.

Я задумалась. Ну, правда, що я роблю? Те, що в контейнері зло-не викликало жодних сумнівів. Куди, мені, неуку, таке тримати.

Чорна, яка весь цей час рухалась по своїй в’язниці, наче намагаючись стати меншою і сховатись, мілко вібрувала. Раптом із слизу знову сформувалась рука і постукала кігтиком по стінці.

-Підслуховувала, зараза.

«Не треба води!»

-А що з тобою робити?

«Поклянусь у вірності»

«Слугою буду»

-Здались мені такі слуги-фиркаю- Не встигнеш відвернусь, як зрадять.

«Рабою буду!»

-Ще того бракувало!

«Любу клятву принесу!»

-Як, думаєте? Можна вірити клятвам цього?-невиховано тицяю пальцем.

Дивлюсь на Лісовика, Теонісій дивиться у відповідь і втомлено хитає головою.

-Зло є зло... Але, як не дивно їхні клятви завжди вартують більше, як світлих. Я би знищив, але ви інакші. Не знаю, може так й краще буде.

- Ну що ж... Клянись, що будеш служити вірно і виконувати усі побажання. Чути поклик завжди і всюди. Не зрадиш і не обманеш. Не вчиниш лихого. А після моєї смерті, чи у випадку будь-якої нездатності віддавати накази, будеш залишатись на місці, не шкодячи нікому, поки наступна Віда не прийме тебе.

Жижа ще намагалась торгуватись. Відразу зрозуміло, що вона планувала якусь капость при першій можливості. А, може, сподівалась, що таку безголову, як я, все одно скоро вб'ють і вона, знову, буде вільна.

Але в решті решт клятва була принесена. Після чого спалахнуло зелене світло і на жижі з’явився якийсь символ, наче печатка.

-Ну, що ж, ти свій вибір зробила. -Лісовик уважно спостерігав за нами-Ту свою бридоту-неси сама, але дивись, як би біду не накликала. І не вздумай її в мому лісі лишити. А за решту багажу не переживай. Підмогну, чим зможу.

Таке враження, що зараз дорога до будинку була коротша, ніж коли я пакети несла. Пара кроків і ми вже біля брами.

Коли я потрапила сюди минулий раз, на деревах у лісі ще висіло листя і те, що тут воно було зеленіше не викликало особливого подиву. Проте, зараз, коли за воротами  осінь вже розгулялась на повну, повністю зелений двір мене здивував. А й дійсно, тут навіть тепліше ніж за забором. Дивина.

Впевнено крокую в дім.

Не тут то було.

Двері не відчиняються. Ще й контейнер заважає.

Ставлю його на веранду-відчиняю двері.

Беру.

Роблю крок вперед і вони захлопуються в сантиметрі від мого обличчя.

-Це що за новина?!

Ставлю контейнер. Відчиняю. Беру. Хлоп!

-Будиночок, ти чого? Ти що образився, що я тобі так і не купила фарбу?-хоча звідки йому це знати?- Так я пам’ятаю, ти не подумай! Просто ті гроші, що ти дав потрібно ще обміняти на теперішні, а я поняття не маю, як і де. Це ж не так просто у сучасному світі.

Повертаюсь. Бачу як настил веранди йде своєрідними хвилями. На ньому підстрибує контейнер, з кожним разом віддаляючись від будинку.