Глава 10.

Вдома вирішила перестрахуватись і контейнер із пакостю помістила у ще один побільше, наповнений водою.

Спочатку я добавила туди ще й трохи свяченої води, із своїх запасів, але слиз почала так битись і вібрувати, що мені стало моторошно. Каюсь, дурна. Ну не можу я над живим знущатись. Не те, щоб я була прямо гуманістом вищої касти, але одне діло рівний бій і інше ось так дивитись, як хтось зачинений у банці виє від болю і відчаю. Звичайно, я не чула криків. Та й не знаю, чи  слиз здатна на звуки, але всім єством відчувала її крик. Не витримавши, зляла воду у вазони і сполоснула все під душем.

Тепер ж стояла дивлячись у вікно і розуміла: крендик моїй репутації.

Впевнена, що самі шустрі із сусідок бачили всю виставу, яку ми влаштували із вікна. Достеменно не відомо як спрацює їх оповіщувач, але вони завжди в курсі, коли на ввіреній території з’являється новий привід для пліток. Ця команда на посту у будь який час і пору року.

Потрібно пришвидшуватись, бо мої фінти біля клумби не могли пройти незаміченими. І якщо мене запідозрять у тому, що я їй нашкодила - заставлять відшкодовувати, не залежно від того чи я щось зробила, чи ні. Пощастить, якщо доведеться купляти якусь недорогу квітку. Мудрі люди обходять те страшне місце дугою.  Просто наші активістки умудрились розбити тут клумбу із досить рідкісних і унікальних квітів, не вклавши туди ні копійки власних коштів. Спочатку вони намагались залучити мешканців добровільно. Але бажаючих перекопувати цілину заїжджену колесами авто не знайшлось. Та й автомобілісти були проти. Таке чудове місце , біля самого входу, псувати. То  й що, що трохи далі є обладнана парковка-не для того вони кредит брали, щоб ногами ходити, як простолюдини.

Діло застопорилось, аж поки один нещасний не  пішов, на свою біду, у кущики за будинком.

Не довго думаючи баба Стефа спочатку випадково включила камеру, замість набору номеру поліції. Стара жінка, ніц в техніці не розуміє. Що зробиш.

Зробила пару знімків. А, коли на воплі «Насілують! Збоченці проклятущі!» підоспіли решта бабусь і оточили кущі, провевши таку досконалу операцію, що спецслужби і Масонське Ложе плачуть від заздрощів, бідолазі довелось перееопати таки той клаптик. Бо інакше баб Стефа ніяк не могла згадать, спочатку куди поклала телефон, а потім пароль від нього. Думки про клумбу відволікали.

З того часу і повелось, що варто було бабулькам запідозрити когось у порчі їхньої «прелєсті», як на ізувіра сипались всі пакості, на які наш спецназ був здатен. Потім, чомусь, завжди виявлялось, що зіпсували якусь дуже дорогу і рідкісну квітку. І хоч всі добре знали, що ті самі не посадили в клумбі жодної рослини-довести це не вдалось нікому. Навіть одному знаному адвокату, що знімав тут квартиру минулого року і мав необережність припаркуватись на клумбі одним колесом. Поговорюють-це була його перша програна справа. Сама ж баба Стефа каже, що той «Франц у костюмє» пропонував їй роботу в його агенсії. Але, вона ніяк не може лишити нас і своїх куліжанок. Мусіла відмовитись.

За тими думами я і завершила свої збори. Взяла лише саме необхідне, врахувавши, що тепер в і так не великому багажнику ще доведеться везти свою «скриньку зла». Ще частину часу присвятила створенню примітивного автополиву для своїх урбан-джунглів, якими захопилась минулого року. Щоб перевезти їх усі, доведеться зробити не одну ходку. І я не впевнена, що старенька величезна драцена взагалі влізе в моє авто. Після недовгих роздумів замінила деякий одяг, який вже встигла спакувати у величезні пластикові коробки, на своїх зелених улюбленців. Подумаєш, скільки того одягу треба в лісі? А ось квітів треба. Зелені ж там мало.

Коли все  спакувала в авто і завела двигун-нарешті видохнула.

Добре, що в мене, тепер, є будинок в лісі. Знаходитись у квартирі, яку я завжди обожнювала-нестерпно. З першої хвилини, коли замість рідної душі тебе зустрічає пустота, а на кожному кроці спогад про втрачене. І накриває горем так, що неможливо дихати. Стараюсь заспокоїтись, згадуючи слова Танасія. Наче, знову їх чую і стає легше. Не ядрити рану.

Я вже виїзжала з парковки місцевого супермаркету, коли буквально під машину кинулась Таня.

-От, зараза! -не стрималась-Ти чого, Тань?

-Вибач! – виглядає дівчина значно краще, ніж вранці. Здоровий блиск в очах і рум’янець- Ой, тобто і за це вибач, але я хотіла перепросити за ранковий інцидент. І подякувати.

-Пробачаю, тебе можна зрозуміти. Стільки всього навалилось. А подякувати за що?

- Ти знаєш, я зранку, після нашої розмови така зла була. Сама не розумію чому. Ось я з того зла і пішла замість дому на прогулянку. Кочу, собі, коляску і думаю: ну за що мені все це? Незчулась, як у церкві опинилась. Сама знаєш, я там не частий гость.  А, тут, купила свічку, помолилась. -Таня на секунду зам’ялась, підбираючи слова- Ти не подумай, я не збожеволіла, це від недосипу, напевно, але, як виходила, наче сполох білого світла побачила навколо себе.- дивиться на мене якось винувато, ніби чекає осуду. А я, здається розумію, зо то за друга біла сила була. Почули Таніни молитви

-Ну що ти, нічого я не думаю. Може, сонячний зайчик засліпив, а можливо і знак якийсь зверху був.

-Ось і я так подумала. І твердо вирішила зайти в поліклініку, тимпаче вона поруч. І все, як ти казала. Спочатку лікарка відмовлялась навіть нас оглянути, але поки ми сперечались, зайшов інший лікар і відразу побачив симптоми струсу.

-Ох, Танічка, сподіваюсь із малим все буде добре!

-Так -посміхається- Це все можна вилікувати і сліду не лишиться. Головне, що ми вчасно звернулись за допомогою. Кажуть у інакшому випадку в дитини з часом би з’явились головні болі. Тоді би вже було важко.

-Мені шкода, що так сталось, але добре, що ти сходила до спеціаліста.

-Та я сама не можу повірити, в усе це. Ми якраз виходили із лікарні, коли старший позвонив. Виявляється – малий при ньому впав із ліжка.А той, мені не сказав. Тепер картає себе, що недогледів. Рветься із табору назад повернутись. А що він винен? Він, також, дитина. Треба було мені краще за ними пильнувати.