Глава 7.

-Лісованапасть, що тут відбувається? -і дивиться так уважно-Ти себе в дзеркало бачила?!

-Бачила...-потупилась, одночасно прямуючи в коридор, щоб переконатись у своїй здогадці-Того і кричала...

-А як ви почули? Я ж не могла так голосно...

-Ще й як могла! Тебе, певно, навіть мертві почули. Як би, тепер, якась Баньші не вирішила, що тут її родичка оселилась.

-Це ж Ви жартуєте?

-Хто зна... хто зна... Гаразд, добре, що тобі нічого не загрожувало. Але трав'яний збір попий. Дуже вже він помічний при нервах. Бідова ти дівка... Варто відвернутись, як у щось встрягнеш. От де так загвадзялась? Я ж казав не виходити з дому.

Ну я і розказала про свої пригоди, вже по традиції за чаюванням. Цього разу на кухні. Як на диво, Лісовик перестав злитись і виглядав досить задоволено.

-Це ж треба! А все не так погано, як я думав. Ліс тебе прийняв. Йому, також, дуже не вистачало Відаючої. Ти бач, навіть мені не сказав. Отже вірив у тебе. З будинком ти потоваришувала, як я дивлюсь- демонстративно віджав жилетку.

-А чого Ви мокрі, доречі?

-А чого, в тебе, навколо будинку яма з водою? Ще й з’явилась якраз коли я в фіртку забігав. Раз і замість землі-вода?!

Ой,як незручно... Мені здалось чи стіни міленько затряслись?

-От жеж, злопам’ятна зараза-і Лісовик погрозив стіні кулаком- нашлю жучка-буде знати, як хіхікати.

-Ой, Танасію, миленький-не треба жучків. Я їх, страсть, як не люблю. Та й не винен будинок. Він ж мені допомагав, а я й не знала, що Ви там. Ми обов’язково будемо обачніші.

І тут, мої каяття перервав кіт. Який впевненим кроком зайшов у кухню і застрибнувши на стіл почав вилизуватись.

-А ти звідки взявся? Мда.. з захистом тут не дуже...

Бабах! Зі страшним грохотом на вікна знову опустились ролети(ставнями назвати їх язик не повертався). Минулого разу вони та не шуміли. Здається, будинок образився. Чого б це?Але, перепросити треба.

-Вибач, любий. – погладила стіну-Це я не до тебе. Ти навідмінно справився із небезпекою. Просто я ще не зовсім розумію правила.

Ролети зі скрипом поповзли вверх.

Лісовик посміхався.

-Хей, кіт, ти що тут робиш?

Величезні здивовані очі були мені відповіддю. Він дивився так, ніби це я прийшла в котячий дім і почала приймати душ.

-Тааак, ти самммя сказала: мяяя твояяя .

-Коли це я таке говорила?! – я вже навіть не дивуюсь балакучим котам. До чого я докотилась. Дім,з характером, кіт -базіка. Певно,усамітнення мені ніде не світить

-Біллля того страшшшного людимняяки, під повним місяцемь

- Точно! Ти ж той кіт,з галявини!

- Я киця!!!

- Слухай,киця, а ти додому не хочеш? Де він тебе взяв взагалі?

- Тут мій дім! -здається,від напливу емоцій мала забула розтягувати слова - А до того я була вільна киця. Але, в тебе тут нікого нема, то так вже й буть-скрашу твою самотність. Будеш годувати, дивитись на мене і радіти, що тобі так пощастило. Доречі, в тебе мняясо є?

Дивлюсь то на неї, то на лісника. Я звичайно, в часи волонтерства рятувала і котів. Але одне діло врятувати, вилікувати і в добру путь. А інше-жити з котом на одній території . От, поки вихожувала і зрозуміла- коти не моє. Собачнік я до глибини душі . Тим часом, Танасій встав і попрямував до виходу:

-          Ось і черговий урок тобі, Віда: сила це відповідальність. Будь обачна із словами. Особливо, зараз, поки не навчилась силою володіти. Ну,мені пора. Ти поки,тут,облаштовуйся. Пошукай бібліотеку. Як бачиш, справ у нас багато і ти вже стала їх частиною.

-          -Так немає тут книг... А Ви не можете мене навчити?

-Нажаль... В нас з тобою різна магія. А те,що я знаю із відівської-тобі ще рано. Не переживай. Кров не водиця. Шкода, що тебе не навчали, але ти сильна і саме єство підкаже правильний шлях.

Спробуй попросити будинок. Зазвичай, він виконує бажання які потрібні для охорони і захисту.

Доречі,ось тобі амулет,який я обіцяв. Достатньо доторкнутись до каменю, щоб зв’язатись зі мною, чи викликати лісовий шлях. Про шляхято на майбутнє. Із двору не виходь. Клич мене,якби що.

І Лісовик протягнув мені чудернацьку обручку. Досить велику, виточену із дерева, але настільки філігранно,що якби сама не бачила-не повірила, що так може бути. Величезний янтар обрамляли дивні візерунки і завитки. І поки я думала,як сказати, що не вмію носити обручки(в кращому випадку- вони натирають до кривавих мозолів , гіршому- гублю ) Лісовик щез.

Ну, треба-так треба.

 Я натягнула кільце на палець і таки здивувалась. Спочатку воно зовсім не відчувалось, а потім засвітилось і на його місці з’явилось татуювання. Треба запам’ятати на майбутнє не натягувати на себе все,що попадається під руку. Добре,що ми з Лісовиком на одному боці. Але ж навіть це я знаю виключно із його слів. А,раптом, він бреше, чи образиться на мене за щось. Ой,йой... Так вже є за що.... 

Стоп! Не панікувати! Наразі, моя головна задача-дізнатись як можна більше. Як любив говорити один мій знайомий: головне не впадати в паніку,а там,може і саме вирішиться.