Глава 5.

Танасій дочекався поки за мною закриються двері і пішов.

Я ж стояла у коридорі пустого будинку, намагаючись не думати ні про що. А будинок змінився. Навколо все блищало чистотою. І пахло м’ятою. Звернувши на кухню стало зрозуміло звідки. На столі стояв заварник із чаєм, поруч лежало печиво на глиняній тарілці. Все це підсвічувалось якимось чужеродним у тому будинку похідним ліхтарем,на сонячній батареї. А ще на кухні з’явився туристичний балон із газом, майже такий самий, як у мене на дачі і сковорідка із чайником.

А із натопленої пічі доносився неймовірний запах м’яса. І саме печеня виявилось неймовірним.

У другій кімнаті мене чекало застелене ліжко. І моя! Улюблена піжама,у вигляді суцільного флісового комбінезону червоного кольору із ріжками і хвостиком, як у чорта. Її я купила для ночівлі на дачі. В компанії із сулідними габаритами однієї зірочки-піжамка претендувала на звання зброї масового ураження для будь яких лиходіїв, що могли спокуситись на моє помістя.

Не вистачало тільки моєї Душі. Як би їй тут сподобалось. Стоп! Не колупати в ранці. Бо, якщо на себе   байдуже, то моїй дівчинці я хотіла спокою.

Більше нічого  побачити не вдалось. До ліжка тягнуло як магнітом. Напевно, знову справа в чаї.

Прокинулась несподівано. Очі відкрились самі, а в грудях кольнуло. Повний місяць світив у вікно і я точно знала, що скоро північ.

Сама не зрозуміла як встала з ліжка. Так враження, ніби щось підштовхує в плечі. Невже я так хропіла, що будинок вирішив мене вигнати? Лісовик ж казав, що він з характером. Куди? А, якщо, хтось блукає поруч і будинок так попереджає?

Прислухалась. Тихо. Ось тільки зсередини пече все більше і відчуття ніби я спізнююсь. Треба йти. Але ж Танасій казав не покидати територію. Треба!

Взувшись у кросівки і прихопивши ліхтар вибігла на вулицю. Піжаму я вирішила залишити свідомо(по перше: все ще сподіваючись, що нікого не зустріну; а по-друге: як і зустріну-його проблеми, най тішиться, що не гола). Чому не вділа куртку сама не зрозуміла.

Над брамою палахкотів червоний шар зі світла. Не такий яскравий, як його вчорашній білий собрат, але повз не пройдеш, особливо вночі.

Не довго думаючи (пфф...так ніби я хоч колись в тому дурному ділі мала успіх. Давно пора визнати, що думати-то не моє), я ломанулась до нього .

І сама не помітила, як покинула гостинний маєток і побігла лісом. Бігли ми красіво. Це я точно знаю. Не може буть інакше, коли над землею пливе і мерехтить одна червона кулька, по землі летить друга і фостік від піжами підстрибує. При цьому не можу гарантувати, що мої очі не підсвічувались від азарту погоні. Бігли дуже красіво, але не довго. Несподівано шар розвернувся і облетів навколо мене, привертаючи увагу. Потім блимнув декілька разів і погас.

Приплили... Тут до мене і дійшло, що стою я в лісі, невідомо де. І дороги назад не знаю. Місяць світить так яскраво, що навкруги видно все. Особливо гарно помітно, що не видно дороги. Ніякої. Навіть тої просіки, що мала лишитись після нашого забігу. Лиш висока не прим’ята трава і кущі.

Голос з-за кущів відвлікав від оглядин лісу. Невже туристи? А я фартова!

Але, щось насторожувало.

Якесь не правильне в тому голосі заставило сповільнитись і прислуховуючись почати підкрадатись до них.

Точно!

Мова  дивна. Іноземець чи що?

Коли нарешті побачила його-очі мимоволі збільшились .

Незнайомець у балахоні стояв біля якоїсь каменюки.

Свічками викладена пентаграма.

  Поруч із ним пусті пластикові пляшки.

І запах, як в м’ясному ряді, де якийсь жадібний торговець не втрачає надію продати «свіжину», яку вже й закопувать пізно. Смердить дико.

Мужик ходить колами, щось бурмоче, дивлячись в екран смартфону .Точно, це ж латинь! Другою рукою, із затиснутим в ній ножем робить якісь помахи. Періодично збивається, шпортається . Слова, які в той час вилітають ,явно не «по тексту».

Псих якийсь. Напевно, пора валити, поки не помітив. Я вже почала розвертатись, коли він зупинився. Невже спалилась?!

Натягнула капюшон від піжамки, який зповз під час бігу, поспіхом затягнувши зав’язки в районі третього підборіддя.

Йде в мою сторону!

Капец...

Аж паралізувало від страху.

З зав’язочками переборщила і не поправиш вже.

Зупинився. Чимось шуршить, нахилившись. Таак,а це шо таке?!

Цей урод дістав кошеня і поніс до пентаграми з недвозначними намірами.

Ну все! Тримайте мене семеро. Аня злиться, а коли я злюсь - то боятись забуваю. Я ломанулась вперед, забувши про кущі, про наміри втекти, про те, що битись так і не навчилась і про злощасні зав’язочки від яких вже, певно, морда почала синіти.

Єдина думка, що тоді майнула: шкода,що свічки не потушиш. В темряві було б більше шансів накостиляти уроду(тим паче, що сама я чомусь стала бачити значно краще не зважаючи на темряву і давно зіпсований зір).

Тим часом, гад вже крокував до пентаграми, тримаючи в одній руці кошеня, а другу заносячи для удару.

І не зашпортається ж ,паразіт.

-Це що тут таке відбувається?!-мій рик майже збігся із ударом ножа. І я би спізнилась, якби він таки не впав зачепившись за край балахону.

-О, мій повелитель!-залебезив сатаніст навіть не намагаючись піднятись з колін. Капюшон з нього спав, відкривши зовсім юне, ще прищаве, лице, із ріденько-гиденькою короткою борідкою. -Я знав! Я вірив, що ти прийдеш! Я приготував тобі свіженьку жертву! – і почав рухатись то в один бік, то в інший явно завагавшись повзти до мене, чи прикінчити кота. Нє-нє-нє! Я, звичайно, дівчина сучасна, продвинута. Проти ігор різних нічого не маю, але має бути хоч стоп-слово якесь. Тху-ти. Тобто правила і все таке. Називати може як йому хочеться, збоченцю, а наближатись не треба.

А  ще, мені здається, чи я свічусь? Точно! Мій дружбан-куля висить позаду мене. Треба ж, як гарно вийшло-червоне світло позаду дещо сліпить психа, дозволяючи мені при цьому все спокійно бачити.

-Стоять!-Гаркнула я щосили. І навіть частина свічок потухла. Гад відразу встав (перестаралась),витягнувшись вструнку, як на параді. І навіть бідолашний кіт перестав пручатись. Тому, продовжую вже більш впевнено: