Глава 2.

-І де ж я? -поговорити з розумною людиною,завжди корисно. Тільки,наврядчи, мене до розумних можна хоч по якій класифікації віднести-Що зі мною сталось? Невже померла? Тоді де чорти і великий казан. Я ж ніби самогубця получаюсь. Таким одна дорога.

-От дурна дівка! Ти шо таке плетеш?-голос із-за спини заставляє підстрибнути у стояче положення. Не даремно стільки років Айкідо займалась. Битись, я, правда,так і  не вмію(хіба з якогось дива м’язи згадують закладене до автоматизма) Але падаю і підскакую навідмінно.

Позаду мене стоїть чоловік. Майже мого зросту. Середніх років. Риси обличчя як не вдивляйся-не зрозумієш, хоча емоції зчитуються відмінно. Вдітий дивно. У льняних штанях, чимось схожих на шаровари, але темно-зеленого кольору, вишита шовчиками жилєтка і льняна рубаха.

-Піпєц...- вирвалось мимоволі. Ще мені того не вистачало. Нормальні люди по лісам не ходять у такому вигляді. Тай, так собі задоволення, зустріти чоловіка в лісі, коли ти одна. Світ, зараз, дуже небезпечний. Коли сюди йшла, вночі, горе затьмарило розум. А від отих всіх стресів єдина звилина вирішила запрацювати.

-Дурна, ще й лихословить- а в очах, чомусь, сум. От якби злився-я би із вредності нахамила і не подумала би наскільки це небезпечно. А так... Стою.

-Доброго дня. Я Анна і я...

-Та знаю,я хто ти --треба ж, з вигляду молодий, а бубонить як старий дід- День в неї добрий... Страшно подумать, що в неї не добрий день.

Ти чого до лісу одна поперлась на поминальну ніч? До ранку не могла зачекати? Зовсім мізків немає, чи що?! В таку ніч з лісу не повертаються. –і дивиться уважно, а очі які... зовсім не по  віку, наче сканують.

Стало дійсно страшно. Якщо до того ще була надія, що то якийсь місцевий і ми мирно розійдемся, то зараз вона згасала з кожним словом.

-Шановний! (от, холєра, знаю ж що то слово гірше від образи в таких випадках, а ляпнула ). Чому Ви вирішили, що я одна? Я з друзями і вони ось-ось підійдуть.

-Ще й брехуха, ну за що мені таке – знову, цей сум в очах-Та не бійся!Не зроблю я тобі лихого. Сильного маєш Ангела-Охоронця. Навіть двох.-посміхається, але якось сумно. І хочеться вірити йому. Хоч це і дивно. А, зрештою, який в мене вибір. --Пам’ятаєш, що тут сталось? Думаєш, хто тебе витяг?

-Думаю, що мені пора- і намагаюсь тихенько задкувати, хоча поняття не маю в яку мені сторону. Але подалі від цього дивного чоловіка-цілком підходить.

-А пізно...Тепер, тут, твоя доля. Та не лякайся! Кажу ж, що не ображу. Якась занадто ти вже полохлива і безтолкова як для Відаючої.

-Ой, Ви мене явно з кимось сплутали. Нічого не відаю, нічого не бачила і взагалі з мене по життю ніякої користі-вирвалось скоромовкою. Є така біда-балакуча я дуже, коли нервуюсь.

-Циц! Отже, розтягувати не буду! Говорю все відразу, а ти слухаєш і змиряєшся. Звати мене Танасій. Я володар тутешнього лісу. Люди ще називають мене Лісовик. – помах рукою, ледве помітний рух збоку . Повертаюсь, а на щойно пустій галявині стоїть простий, але добротний стіл із двома лавами обабіч. На столі дві глиняні чашки і сучасний чайник, який парує. Неймовірний трав'яний запах відразу залоскотав ніс. Танасій ж, посміхнувшись, киває головою і немов погодившись із чимось, продовжує -- В цьому світі взагалі існує багато того, що не помітно більшості звичайних людей. Ти ж не зовсім звичайна. І те, що ти зараз не б’єшся в істериці-добрий знак. Ризикну запропонувати тобі зняти хоча б куртку і дати мені трохи підсушити твій одяг, поки не почалось переохолодження. Весь одяг ти ж  все одно не знімеш?-з лукавою усмішкою піднімає одну брову.

Заперечно трясу головою з такою силою, що як тільки не відлетіла. Хоча, бажанння зняти з себе все, абсолютно все мокре ледь стримую. Знімаю куртку і в ту ж секунду відчуваю, як обгортає теплим вітром, немов у великому фені. Класс!

-В тобі є сила і досить велика. Таких називають Відаючими. Колись, всі вони були під пильним наглядом і під захистом старших Від. Їх навчали і готували до самостійного шляху. -навіть не зрозуміла, як ми плавно опустились за стіл. А на лавці з’явився справжній гуцульський ліжник, у який мені запропонували закутатись, поки куртка сохне. Танасій розливаючи чай, продовжує- Зараз світ змінився. Вас все менше. Кров змішана і розкидана по світу. Сила згасає. Деякі проживають коротке людське життя так і не ставши справжніми. Ти ж, сьогодні, потрапила в пастку до Болотяника. І якби не твоя захисниця, яка збаламутила весь ліс і таки привернула мою увагу-не виплисти б тобі із його лап. Де ж ти, дитино, так свої сили зтратила? Аж оболонка просвічується. --і дивиться очима старця. Такими лагідними, турботливими та добрими, що вся настороженість щезає. Чомусь вже зовсім не страшно і не дивно. Ніби все так, як завжди було.

-Не знаю я, як так вийшло. - П’ю неймовірно смачний чай і знизую плечима.- Мені було погано, але вкорочувати віку в мої плани не входило. Я просто йшла. А доречі, в якій стороні те болото? Не хотілось би знову туди потрапити?

- А немає тут болота!

-А... як тоді... Ви ж казали за Болотяника. Значить і болото має бути -аж пити перестала від такої невідповідності.

-Ось так -тепер черга Танасія знизувати плечима- Ти просто опинилась в лісі у дуже не вдалу ніч. Сьогодні ж день пам’яті, коли духи мають особливу силу. Скоро ти дізнаєшся скільки їх, тут, у нас. З них, світлих одиниці. Решта ж озлоблені і чатують на тих, хто слабший. Іноді, вони об’єднуються. Так ти і потрапила у пастку. Спочатку тебе душа неупокоєна запримітила і, з допомогою Лиха покликала Болотяника. Зазвичай, Відаючі їм не по зубам, але дехто так щедро тратив свою силу, що беззахисніший від немовля. Таку дзюру я востатнє бачив, коли відаюча мертвого повертала до життя. Але в неї резерв був набагато менше твого. Стоооп! Ось чому та собака таку силу мала,щоб і з духами битись. Що відбулось? Вона йшла, а ти не пускала за грань, так? Скільки часу це продовжувалось?

-Майже рік.--буркнула--Не хочу говорити.

Хоча, дивно: той пекучий, паралізуючий біль від втрати кудись щез, залишився лише легкий щем у серці. І занадто я спокійно весь цей сюр сприймаю. Але ж так не має бути. Потрібно прояснити: