Розділ 12

— Ти ж не думаєш це — Івас потрусив сумкою, яку нам дали — додому тягнути?

— А чому ні? Вважаєш,що воно може нашкодити?

— Від відьом добра не варто чекати. Я б спалив її, разом з хатою і всіма мешканцями. — буденно і зло фиркнув Альп

— Не вздумай! Доки немає доказів їх злочинів-вони ні в чому невинні.

— Це ініційована відьма і демон! — гаркнув Івас — Вони не можуть бути ні в чому невинні. 

— А ти упир. То що мені тобі голову різати. Просто, заради профілактики злочинності?

— З тобою неможливо говорити. — махнув вільною рукою Альп — І так, я вважаю, що між нами - велика різниця. Я свою сутність не обирав. А відьми добровільно заключають договір зі злом.

— Ой, досить цієї полеміки. Але запам'ятай: я ще піду туди і якщо з ними щось станеться - ти відповідатимеш.

— Та здались вони мені. Якби хотів - там би й розірвав обох. Це ж не твоє ручне Зло. Рудик … — Альп хмикнув — Треба ж так демона обізвати. Хоча йому пасує. 

— А чим він від Чорної відрізняється? — одразу зацікавилась я 

— Силою, Віда. Силою. Це хтось явно нижчого порядку. 

"А моя, значить вищого " — відмітила я собі, не бажаючи показувати як мало знаю про неї.

— Дивись! — вскрикнула я, не вірячи своїм очам — Це ж наші речі!

І точно, на доріжчі лежав мій рюкзак, який я сама не знаю, як загубився. Не мало втішившись я одразу напилась крижаного чаю. "Так собі термос. — подумалось, коли зуби звело від холодного — Зовсім тепло не тримає". 

— Ну хоч не даремно сходили! — відразу покращився мій настрій — І солому знайшли і людину врятували. 

— Доречі, про ходили…

— Не вздумай нагадувати про ту бісову ялинку! — взвилась я — То через неї ми хто зна де опинились!

Альп, що якраз повернувся до мене і хотів щось сказати, знову розвернувся і пішов далі. Так ми і йшли, доки я не врізалась в спину Іваса.

— Та ви, з лісом, знущаєтесь з мене. — протягнув він

Довелось обходити широкоплечу постать, щоб з подивом побачити величезну ялинку, що перегородила йому шлях.

Це було старе, багаторічне дерево, яке, судячи зі всього, впало зачіплене, сусіднім, вирваним з корнем.

— Ну, що? Просив - отримуй. — засміялась я

— І як ти собі уявляєш таку громадину в будинку? Я ж її навіть не підніму. 

— Захланний ти якийсь. — фиркнула я, занурючись в свій рюкзачок 

Альп спостерігав з явною недовірою за моїми діями.

— Ми зараз лише вершечок зріжемо, тай по всьому.

— Ще скажи… Та звідки?! 

Івас обірвав себе на пів слова, з подивом дивлячись на невеличку, але цілком функціональну сокирку з мого улюбленого набору (того самого, з лопаткою). Ну а що? В дорозі всяке може трапитись. А воно хоч і важкувате, та місця багато не займає.

Решта шляху пройшла не так весело. Просто, Альп виявився дійсно захланним. І від щастя обрубав дерево так, що ледь йшов, тягнучи на собі зелену громадину. Я ж взагалі не була впевнена, що воно влізеться хоч кудись в будинку. Але, що буду казати? Хоче? Най тягне. Тим паче мені в цей час дістались  інші сумки, які не стільки були важкими-скільки об'ємними і не зручними.

Я вже подумки валялась в рідному теплому ліжечку, насолоджуючись тишею, спокоєм і ліхтариками на ялинці. Рівно до того моменту, коли ми дійшли до воріт особняку. З-за кам'яної кладки доносився гомін численних голосів і звуки суперечки.

— Та як ви взагалі могли йому повірити?! — кричав Танасій

— А що ти за лісовик, що не знаєш, що в лісі коється? — Чорна

— Нічого! — вперше чую, щоб Тось таким лихим був — Ми того упиря з-під землі дістанемо і душу витрусимо! Він нам у всьому зізнається!

— І за кордоном не сховається! — а Богдан що тут робить — Ми залучимо наших іноземних партнерів до пошуків. І вовки допоможуть. Благо, запаху його тут достатньо.

Я шоковано перевела погляд на розгубленого Альпа.

— Ти що вже вчудив? — чомусь прошепотіла самими губами

Івас лиш розвів руки, показуючи, що поняття не має.

— Стій тут! — знову лише губами і знаками — Я зайду і все виясню. Якби що-тікай! 

— Здоровенькі були! — голосно привіталась, перекрикуючи гул — Чую - тут упиря бити збираються.

Договорити я не змогла, ледь не збита з ніг пухнастою торпедою із звуковим супроводом:

— Мя-я-я! — верещала Мяуліка, стрибаючи по мені, як по дивану і періодично затуляючи рота своїми жирними боками — Жива!!!

— Панунцю! — до неї приєднався Дем'ян, міцно обіймаючи.

А за ним вже й Тось поспішив. Лиш Богдан з Танасієм і Чорною просто продовжували стояти посміхаючись.

— Та ви чого? — нарешті злапавши Мя, я змогла заговорити — Нас пару годин не було.

— Три дні! — протягнула Чорна

— Що три дні?

— Ми вас шукали.

— Бути не може. Я ж думала це лише якесь видіння. Чи щось таке не реальне.

— Ой, що тут було! — заголосила Мя, не даючи нікому вставити і  слова — Ви як не повернулись-ми всіх на ноги підняли. Як Мя тебе шукала! Як шукала! І навіть сліду не було. Мя так переживала. Як ти могла мене не взяти?

Величезні котячі очі сверлили мене праведним гнівом. Несподівано зрозуміла, що всі дивляться на мене. І стало так не комфортно, що одразу захотілось кудись сховатись. Чи хоча б трошки перевести стрілки.

— Доречі, — обрала я останнє — а чим там Альп завинив?

— Ну так вони ж — влізла знову Мя, киваючи головою на решту — вирішили, що то упиряка тебе викрав. От і організовували полювання на нього.

— Нє-нє. — поспішила я вставити хоч слово, поки Мя замовкла — Упиряка мене не крав. То що це була єдина претензія до нього?

Дочекавшись кивка від більшості (Чорна з Танасієм і Тосем, чомусь утримались) я гукнула:

— Заходь! Наразі, вбивство упиря відкладається!

Те, що поквапилась із висновками, зрозуміла щойно Танасій побачив Альпа.

Я ж зовсім забула за дерево.

— То нам ліс подарував! — поспішила я виправдатись — Ми його вже зломане знайшли!

Танасій лиш погрозив кулаком(мені, звичайно, а не упирю) і на тому інцидент, нащастя, вирішили. А сам лісовик поспішив повернутись до своїх справ.