Розділ 11

Я вже хотіла попросити ліс про шлях (в глибині душі боячись не почути його), як попереду рипнув сніг, під чиїмись важкими кроками. Переконавшись, що Альп стоїть поруч і це не він я тихенько гукнула:

— Танасію! То Ви?

— Ні! — донеслось зпереду — Я заблукав. 

Не змовляючись ми пішли на голос. Буквально за десять метрів, за густим молодняком якогось дерева, натрапивши на плечисту чоловічу фігуру так рясно заліплену снігом, що й не помітиш здалеку.

— Д-д-доброго вечора. — простукала зубами фігура — Ви не допоможете мені? Я хотів зрізати дорогу,але здається зовсім заблукав. 

Нащастя, на цей раз ліс наче підслуховував нас і не встигла я прошепотіти: "Ліс, милий, ….", як позаду чоловіка проліг шлях.

— Так он же стежка — кивнула я в сторону досить широченької тропи — Ходімо, з нами.

— А бодай йому… Я вже тут все обходив, а не бачив її. — Чоловік, міцно притискаючи до себе якийсь пакет, крокував поруч 

— Буває. — посміхнулась я — Наші предки не даремно шанували лісних духів. Ті іноді можуть так закрутити, що в двох соснах заблукаєш.

— Ви говорите, як моя дружина — засміявся чоловік, погладивши пакет — Це вона все мріяла про будинок ближче до природи. А заходячи в ліс, кладе гостинці для лісовика. Говорить, що природу потрібно шанувати, як і тих, хто за нею доглядає.

— Мудра у Вас жінка.

— І добра дуже. Я за те і покохав її. Раніше, ми всіх тварин в місті знали по іменам, а як сюди переїхали, щозими  годівнички розвішуємо. Та що там тварини - вона і просто сміття не лише в лісі. Буває - вийдемо прогулятись, а повертаємся із пакетами скла і пластику різного. 

Я лише посміхалась слухаючи. Якщо раніше я просто намагалась робити хоч щось для природи (без фанатизму, але по принципу: роби бодай те, що можеш), то зараз вона сприймалась мною як щось живе і своє. А ліс, разом з усіма його проблемами поступово ставав настільки рідним і важливим, що цей простий чоловік своєю розповіддю прямо лив бальзам на сердце Відаючої.

— Побільше би таких людей. — не витримала я — Особисто я впевнена, що і природа нам віддячує.

— Знаєте, — несподівано хрипло протягнув чоловік і запнувся, немов роздумуючи чи казати — Я б раніше посперечався із Вами. Бо якщо такі речі, як прибрати в лісі, чи тваринам допомогти я ще розумію. То оці розмови про духів і природу, як живий організм ніколи розумів. Дружина говорить щось таке, а я лиш посміююсь. Але тепер… 

Декілька хвилин в темряві чулись лише наші кроки і скрип дерев.

— Та що вже Ви? — не витримала я — Як почали-говоріть. Тим паче, ми ж фактично чужі і незнайомі, як попутники в поїзді. Можна говорити все, що на душі, знаючи, що більше не зустрінемося.

— Та, просто, я сама собі не вірю. Не знаю, як довго я блукав лісом. Коли здійнялась хуртовина і стало не розгледіти, що за декілька кроків коїться-я вирішив зупинитись  і перечікати трохи негоду. Спочатку мені навіть вдалось розвести невеликий вогонь, закривши його від вітру снігом. Але тепла він майже не давав. А потім мені якось так важко стало. І я памятав, що спати не можна, навіть збирався йти далі, а все одно сів під деревом і заснув. І от, знаєте, я ж по всім законам логіки вже не мав прокинутись. Аж раптом, мені привиділось обличчя моєї Оксанки і, як струмом вдарив хтось, змушуючи підскочити. 

На останньому речені я встала, як вкопана і різко розвернувшись до чоловіка почала вдивлятись в його обличчя. "Ні, зовсім не схожий, але ж треба так співпасти". 

— Але нащо ви зимою, ще й в таку погоду сюди пішли? 

— А, — махнув рукою чоловік — це все через того урода-водія. Він бачте в село заїхати не може. А чого не зможе? У нас все гарно прогорнуто. Та не захотів просто, бо останній рейс, а я єдиний пасажир. Домому, сволота квапився. От і висадив мене на трасі. А я, також, дурницю вчинив. Замість того, щоб дорогою йти-вирішив швиденько лісом перебігти. В нас же будинок на хуторі. Якщо через село йти-кілометри чотири виходить, а лісом метрів шістсот,  не більше. Ми літом і самі тут завжди виходимо. Ну от. А далі ви знаєте.

За такою розмовою ми й вийшли до, на диво великого, білого будинку,з просторою, явно нещодавно добудованою терасою. 

— А ось і наші хороми. Ходімо швидше. Оксанка вже зачекалась, напевно. Хвилюється. 

— Та пізно вже. — мені раптом подумалось, що і нас вже дома Дем'ян з Мя зачекався.

Чоловік хотів щось заперечити, та не встриг збитий з ніг худенькою, світловолосою фігурко. З ледь вловимою оком швидкістю, вона кинулась його розціловувати і вертіти долонями голову вглядаючись в обличчя. 

— Та чого, ти Оксанко? — загудів той, незграбно перебираючи ногами — Все зі мною добре. Ось — кивок на нас — добрі люди вивели.

Остання фраза наче послужила спусковим гачком і дівчина, нарешті облишивши чоловіка кинулась на мене, стискаючи в міцних обіймах. "Нічого собі сила в хуторянок!"— пискнула про себе я, затиснута в сталевих обіймах. Нарешті мене випустили і вже рвонули до Альпа, що тримався весь цей час подалі. Та на пів дороги Оксанку обігнав величезний рудий пес і вишкіривши на упиря зуби, перекрив дорогу. Тепер, дівчина і сама завмерла дивлячись на Іваса величезними очима.

"Відьма. —  Раптом зрозуміла я, вглядаючись в них. — І демон"

Напевно, то якийсь стокгольмський синдром в мене виліз. Бо як інакше пояснити, що не довго думаючи моя тушка опинилась між демоном і Альпом.

Відьма переводила розширені( чи то від страху, чи то від подиву)очі з мене на Іваса і назад, будучи при цьому зовсім не схожою ні на відьму, ні на чорноброву Оксанку із Диканька. Я, у відповідь, напружено дивилась на них, чекаючи нападу і картаючи себе за те, що так легковажно відпустила Чорну на гульки. 

Та ніхто не нападав. Лише усі, дружньо здригнулись, коли наш забутий врятований, перебираючи ногами, хруснув якусь гілку.

Чомусь мені згадалась картинка з мультику де в такий момент усі дружньо дістають зброю і направляють один на одного. А ще я зрозуміла, що Оксанка приховує свою суть від чоловіка. Цікаво, а її зараз більше лякаємо ми, чи можливе розсекречування?