Розділ 9

І дійсно, шинок зустрів нас басовитим гулом і жартами. Молодики про щось сперечались, сміялись і підначували один одного. Не знаю, коли Альп встиг не те що подружитись-познайомитись з цією компанією (він ж постійно біля мене був), але зустріли його, як рідного.

Коли ж я збігавши на кухню, повернулась із трав'яним настоєм на всю компанію, мене зустрів хор голосів, вибивши весь дух зсередини. 

Сама не знаю, чому саме ця пісня так впливає на мене. 

Можливо, через ті часи, які уже не повернеш. 

Часи, де за величезним святково сервірованим столом,  ледь вміщається уся наша величезна родина, розкидана по Україні, що з'їзжалась на свята до моїх дідуся з бабусею. Запах церковної свічки і сіна. Тиха молитва дідуся, яку підхоплювали усі за столом. А після вечері улюблена дідусева колядка:

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях          

І принесли місяць круглий.         

Тешуть теслі з срібла сани,

Стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

Мить і я, знову, повернулась в дитинство. 

В той - самий останній Святвечір, де ми з дідусем співали разом, обійнявшись.

Від несподіванки, я на мить завмерла.

Не одразу зрозумівши, що знову відчуваю його тепло, його дихання і величезну, сильну, ледь шершаву, але завжди таку ніжну руку, що накриває мою долоню. І не втримавши сліз, притислась сильніше, заводячи дрижащим голосом:

Тешуть теслі з срібла сани,

Сняться різдвянії сни.

На тих санях - ясна Пані,

Очі наче у сарни.

"Рідний мій, як же мені не вистачало цих пісень і твоєї молитви." — билось в голові, а я боялась зупинитись, щоб все це не щезло.

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

На долонях у Марії

Місяць-золотий горіх.

"Ну невже, вона така коротка! — кричала пам'ять, доки я відчайдушно ловила тепло — Ну чому лишився тільки один куплет?"

Ходить сонце у крисані

Спить слов'янськеє дитя.

Їдуть сани плаче Пані,

Снігом стелиться життя.

З останніми словами все щезло. Запах свічки і соломи змінився ароматом молодих чоловічих тіл, табаку і чогось алкогольного. 

Все навколо пливло наче в тумані і я не одразу зрозуміла, що мене кличуть:

— Що з вами?

— Може води?

Світло закрила широкоплеча фігура і я, нарешті проморгавшись,не по інтелігентному шморгнула  носом і прошепотіла:

— Гарно співаєте. — голос все одно зірвався — Душевно дуже.

Я поспішила наляти собі відвару, щоб заспокоїтись. Як знала - запарила побільше м'яти і ромашки.

— А...— з полегшенням протягнув хтось — Ми то вміємо. Шкода, що кузнець з нами не захотів.

— Це точно. — підримав його інший голос — Сюди б Вакулин бас.

— Як ви кажете кузнеця звуть? — вмить розгубивши весь ностальгічний настрій зібралась я 

— Так Вакула. А що?

— То це він Оксанку сватає?

З компанії донеслись легкі смішки:

— Швидше він її уникає — нарешті видав один з молодиків, в синій свитці — А раніше так. Бігав за нею наче зовсім гордості не має.

— А що сталось? — зробивши ковток, продовжила розпитувати — Чому вона в таку не милість впала?

— А біс його знає. — потис плечима все той самий хлопчина — Певно скінчилось терпіння в чесного чоловіка. Вона ж що утнула: при всіх з нього посміялась. Царські черевички, як в самої цариці, потребувала. Ніби мало, що він і так для неї все робив по першому слову. 

— Ну тепер зрозуміло. — багатозначно протягнув Альп — Де ж йому ті черевички взяти.

— То ви нашого Вакули не знаєте! — з материнською гордістю викрикнув наш співрозмовник — Ніхто не чекав, а він до самої цариці поїхав і привіз чобітки краси неймовірної. 

Після декількох мовчазних хвилин я не витримала і продовжила розпитувати:

— Так що ж тоді сталось? До самої цариці злітав, а потім передумав?

— Та він ж не птаха, щоб літати. — засміявся хтось в натовпі

— Та хто його знає, що сталось. Оксанка за пів року всі сльози виплакала по ньому. До невпізнання стала. Як приїхав-нічого вже не хотіла. Кинулась на шию, розцілувала. 

— Кажуть навіть вибачилась — встряг все те самий голос з натовпу, чий власник ховався за спинами

— Ну от. — продовжив синій —  Вона, значить тужить за ним, а він туфлі ті самі віддав і пішов, слова не вимовивши. І з того часу все змінилось.

— От вона жіноча сутність. — протягнув Альп — Спочатку  відправила на край світу, а потім сльози лила.

— Та, як би ж то мати знання. — багатозначно протягнув наш невідомий — Вакула коли зник-його речі біля ополонки знайшли, от і вирішили всі, що не витримав чоловік-покінчив із собою. І Оксанка все себе картала. А він взяв і повернувся. Ще й з подарунком царським. От з того часу Оксанка й бігає за ним. Все догодити намагається. Харчами задобрює. 

— Та й сам коваль з того часу добряче змінився. — знову заговорив хлопець у свитці — З нами не водиться, ходить смурний і на весь світ ображений. Буває за день нікому й слова не скаже. Щось певно сталось у дорозі, що досі спокою йому не дає.

Щойно хлопці пішли, прихопивши з собою Ревеку, якій щось на площі знадобилось, я провела їх поглядом і різко розвернулась до Іваса:

— Ну що, зрозумів де ми?

— І де ж, на твою думку?

— В самісінькій казці! Як ти й хотів!

— Я??? — Альп аж задихнувся від такого звинувачення — Я просив лише ялинку і свято, а решта…

— А решта йшли бонусом! — перебила його , нервово засміявшись — І я так розумію: доки ми тут не розберемся-не бачити нам дому.

— Угу — буркнув Івас, явно думаючи про щось інше

Декілька хвилин кожен з нас розмірковував про своє. Я колупала нігтем вишивку на одному з рушників, що висів над вікном. Івас просто стояв, наче знову не може рухатись.

— Думаю, нам потрібно з Оксанкою поговирити. — нарешті видихнув Альп і обережно забрав з моїх рук рушник, з проколупаною в ньому діркою.