Розділ 7

Ми вже встигли добряче замерзнути, коли в двері постукали і дочекавшись дозволу відчинили:

— Йдіть обідати. Вас вже там Голова чекає.  І двері в кімнату можете лишити відчиненими. Красти, все одно, немає чого, а так хоч тепліше буде. 

— Бачу Ви вже ходите. — наш знайомець, з площі, сидів за одним із столів в шинку —  Як розмістились?

Івас чомусь затримався і відповідати довелось мені:

— Дякую. Все чудово. А ногу чоловік поправив. От і не болить вже так.

— Він знахар? — якась дивна надія заплескалась в очах співрозмовника

— Швидше воїн. Колишній. Вмію тільки травми лікувати. — донеслось від дверей і Альп сів  по ліву руку від мене .

— Шкода, шкода… — протягнув чоловік, розглядаючи рушник на стіні поруч — Ревека Вас попередила, щоб нікуди не виходили самі? Навіть на подвір'ї порайтесь тільки коли наш загін патрулює поруч. 

— Так. — хитнув головою Івас — Тільки не сказала звідки такі перестороги? 

— А,  — махнув рукою чоловік і різко перехилив чарку, яку виявляється весь цей час ховав у величезній долоні — Біда у нас. Упир в селі завівся.

Короткий смішок сам вирвався з мене

— Не вірите? — по своєму зрозумів Голова — От і ми не вірили. Люди різне балакають. Не раз в шинку приїзжі таку історію закрутять, тільки диву даєшся. Але хто ж в таке достеменно повірить. Ну бачив якийсь шановний пан чорта. Так стільки горілки випити, то ще й не таке побачиш. І коли старого Гавроша знайшли біля ґанку мертвим - тільки подивувались як він так встиг збліднути за годину від того часу, коли жінка його бачила. І коли жінку його знайшли перед самими дев'ятинами - нічого дурного не подумали. А от коли за жнива ще трьох сусідів поховали,(та ще й усіх однаково блідих та сухих, що та кріляча ковінька), тоді й забили на сполох. А потім, взагалі, писчий наш із шинку повертався і на власні очі упиря побачив. Тільки і встиг п'ятами накивати та в домі зачинитись.

— Що прямо так і упиря? — зробила я вигляд, що налякалась

— Як є - упиря! — чоловік так розійшовся, що аж кулаком по столі грюкнув — Каже - худий, що сам смерть, синій як старе сукно  в поганої господині і головне-зуби величезні виблискують. Та хіба ж людина так виглядатиме? 

— І що, далі? — знову пискнула я

— А, біс його знає. Певно підемо ми по світу далі. Поки що, он, людей організували.  Загін по декілька годин патрулює кожну вулицю. За той час люди на подвір'ї пораються. На площі польову кухню розклали. Там трохи і спілкуємося і кашеваримо. Тим, хто потребує-розносять кашу раз в день.  Та й молодь при діли. Вони ж ще гарячі-в хаті не припнеш. А як далі буде… Хто його знає. 

— Так невже пара міцних чоловіків не може приструнити того упиря? — Альп виглядав абсолютно безтурботним, але я всім тілом відчувала його напругу — Навалились, скрутили і осиновим колом провчили як людям життя псувати!

— Та намагались ми спочатку. Але воно ж хитре, чортяка! На велику групу не нападає, засідки ніби відчуває. Була ще надія, що хтось самостійно справиться. А потім він на Гаврона напав. Ох вже дужий був чолов'яга. Підкови руками гнув, не боявся нікого і нічого. В силі хіба ковалеві поступався.  Але все одно не здюжив. Хоч і ходив з металевим дрином повсюди. Так що, бережіть себе і береже вас Бог. Не в той хутір ви приїхали. Ох, не в той. І звідси ще довго не виїдеш. Пора не та. Хіба аж після свят яке дурнувате мандруватиме.

Голова піднявся і кинувши здивовано-осуджуючий погляд на Іваса, попрощавшись пішов.

До мене не одразу дійшло, що викликало таку реакцію в чоловіка. 

Доки Голова розповідав, я якось автоматично талувала в себе  кашу, якої і так було в мисці зовсім трошки. І от, на момент нашого прощання, Івас, помітивши дно, просто взяв і скинув мені половину своєї дещо більшої порції.

— Тобі треба добре харчуватись, щоб нога зажила. — відповів Івас, на моє німе питання — Краще б, звичайно, м'яса. Але в такій ситуації не пополюєш.

— Віриш в упиря?

— Важко сказати. — зосереджений погляд і тихеньке постукування пальцем по столі сказало більше ніж слова — Але від мене не відходь. Сама хоч щось відчуваєш?

— Тільки неправильність. — знизала я плечима — З однієї сторони він не брехав і відчуває страх, з іншої-таке враження, що все це бутафорія.

 Двері знадвору різко відчинились, змушуючи мене здригнутись, а Альпа підскочити. Нащастя, в них зайшла лише наша господиня .

— Поїли? —суворо запитала вона  і окинувши нас швидким поглядом, скомандувала — Час працювати. Швиденько одягайтесь і за мною. Поприбираєте потім.

Справились ми на диво швидко, хоч Альп і навідріз відмовився відпускати мене від себе. Натомість Івас погрузив бочку на санчата і просто відвіз до криниці. Після чого вправно наколов дрова.

Коли вулицею рознісся дзвін від маленького звіночка, схожий на той, що колядники носять, ми вже давно справившись із завданням, сиділи в своїй кімнаті потягуючи ароматний трав'яний відвар. 

— Чоловіки вже переходять на іншу вулицю — зазирнула до нас Ревека — тепер на двір не виходьте. 

Сидіти в чотирьох не надто привітних стінах крихітного приміщення зовсім не хотілось і я запитала:

— А на площі, зараз, хтось є? Можна туди сходити?

— Звичайно є. Тільки не знаю, чи ви встигнете. Сусіди вже збираються гурту. Після другого дзвінку рушатимуть.

— Та ми й самі дійдемо. — махнула я рукою — Тут же не далеко.

— Діло ваше — меланхолічно відповіла шинкарка — Але пам'ятайте: упир вже зо два тижні нікого не їв. Скажете, як будете йти,щоб я двері замкнула.

На площі знову вирувало життя. Молодь голосно сміялась, наздоганяючи один одного і періодично валячись в сніг. Старші займались своїми справами трохи осторонь, лиш коли якась сніжка випадково полетить в іх сторону сердито бурчали та вскрикуючи махали кулаками і припнятими до поясів нагайками. Так і не скажеш, що щось не так в людей. Просто дружня громада порається собі гуртом. Лише дивно виглядали жінки, які, не дивлячись на мороз, місили тісто і ліпили пироги, складаючи їх кожна на свою тацю. Я би вже без рук лишилась -при такій погоді без рукавиць поратись. Та й не правильно це. Ну ще на вареники тісто можна в холоді робити, але ж не хліби, як на деяких столах. Хоча, може то я така господиня нерозторопна і не знаю чогось. Все життя була впевнена, що таке тісто тепло лише любить. А ще, чомусь згадалось, як бабця заводячи хліб шикала на нас з дідусем, стверджуючи, що хліб тишу любить і молитву, а від галасу не підійметься. А от у місцевих господинь він чудово піднімався навіть на морозі і в гамірі. Про що свідчили смішки за одним із довгих столів, де якраз почервонівша дівчина, значно молодша від товарок, тонкими не загрубівшими від роботи руками обскрабувала ножем рушник від налипшого тіста. Значно старші колєжанки, поруч, лиш посміхались, спостерігаючи за нею і не забували відсипати в'їдливі смішки: " Видно, що Килина пироги пекла"— засміялась висока худа жінка , "Всі ворота в тісті!" — додала ще худіша низькоросла і  трохи згорблена товарка.