Розділ 6

Покинувши сумки з гілками на порозі подвір'я ми розвернулись і знову пошурували в ліс. Добре, що саперну лопатку Івас так і носив весь цей час в моєму рюкзаку, разом з термосом і всім іншим (ну не даремно ж я його за собою таскала-хоч сумки носити допоміг. Хоча, краще б я сама все робила. Не надірвалась би від тих сумок).

Вже в лісі я пожалкувала про свою слабкість. Треба ж! Таки досяг свого, упиряка підступний. Добре, що ми розмір тої ялинки не обговорили. Головне, тепер не наробити лісу шкоди. Хоча чого це я? Зараз ми його ж і попросимо про допомогу. 

Підійшовши до найближчого дерева і поклавши долоню на стовбур заговорила:

— Ліс, милий, мені не зручно про таке тебе просити, але сам все бачив і чув. Наш упир зовсім в маразм впав-  вимагає свята і казки. Може є якась ялиночка, якій не місце там де вона росте? Я б її забрала додому, а потім висадила на подвір'ї. Якщо ти не проти-відкрий нам шлях до тої "казки".

Як не дивно, одразу попереду мене з'явилась широка стежка. 

А от потім почалось дивне. Ми йшли вже хвилин десять і з кожним кроком стежка звужувалась, а снігопад посилювався. Якщо спочатку це була пара дрібненьких сніжинок, які навіть не розгледіти, то зараз вони вже падали суцільною стіною. Ще трохи і почнеться справжня хурделиця. Небо ставало все чорніше а тишу лісу розрізав свист вітру. Та коли я вирішила розвернутись і піти додому(навіть Івас підтримав цю ідею), то виявилось, що назад дороги немає. Стежка обривалась одразу за спиною Альпа. Довелось йти далі. Попросити про новий шлях, також не вдалось. Навколо стежки не виявилось жодного дерева чи куща до якого можна досягнути рукою. Заметіль почалась така, що нічого не розгледиш. Я спробувала скористатись перстнем і виявила, що він просто щез. Як і інші татуювання. "Допригалась! Ліс мене вигнав!"— пронеслось в голові. 

А поки я вирішувала, що далі робити-Альп продовжував йти. Мене він побачив надто пізно. Удар. Я похитуюсь і падаю вперед, одночасно інстинктивно хватаючись за Іваса і тягнучи його за собою. Коли ж ми поборсавшись в глибокому непритоптаному снігу, нарешті піднялись- стало зрозуміло, що дороги більше немає. Навколо нас лише біла снігова стіна за якою не видно далі як на двадцять метрів. Спілкування з першим зустрічним деревом також нічого не дало. Ліс більше не хотів мене чути. Я спробувала ввійти в транс. Нічого. Тобто я, звичайно, в транс зайшла, але ні ліс, ні його мешканців так і не відчула. Це я що більше не Відаюча? Чи Відаюча, але без лісу?  

— Це все через тебе! — шморгнула я носом і штурханула упиря в плече — Ялинку! Давай викопаєм ялинку! Задоволений? Ми тут замерзнемо.

— Не думаю. — весело протягну в Альп — Я ж майже безсмертний. Замерзнути можеш тільки ти.

— А ти не тішся! —  вітер все посилювався і доводилось кричати щосили  — Якщо я помру-то до скону віків буду переслідувати твої старі кістки і псувати тобі існування!  Так що вважай - і твоє нормальне життя також тут закінчиться. 

— Так і знав, що подобаюсь тобі! — заржав Івас і підхопивши мене на плече просто пішов вперед, провалюючись у сніг аж до колін —  Навіть смерть не розлучить нас. 

— Ану пусти, упиряка! — заборсалась я, вириваючись — Пусти я сказала! Ти мені животик затис! А в ньому сніданок!

Насправді, так висіти дійсно було дуже не зручно. Голова внизу,чуже плече при русі штурхає в живіт. Відаючу вперше транспортували таким способом і він мене точно не влаштовував. 

Івас знову заржав, але з плеча мене зняв:

— Йди по моїх слідах. Тут можуть бути капкани на звіра. 

— Ще б бачити ті сліди. — пробурмотіла я, розуміючи, що йти по коліна в снігу не так весело, як по стежці, особливо, коли не можеш толком очі розплющити — Як думаєш ми далеко від людей?

— Не далеко. — Альп зупинився

А я нарешті зрозуміла, чому мені так некомфортно. З мене спав капюшон, ще на стежці, а я й не звернула увагу. Я спробувала його намацати і повернути на голову і завмерла. Як так?

— Івааас… — протягнула хватаючи Альпа за кожух

Кожух! Який кожух, якщо він в куртці виходив?

— Ну що ще сталось?

— А ти коли встиг переодягнутись?

— Головою вдарилась, чи що? — фиркнув Альп — Я від тебе не відходив.

— Хочеш сказати, що ми вийшли із дому в кожухах, а я ще й в хустині замість шапки?

Альп розвернувся і подивився на мене.

— Це ще що за новини? 

 Так ні до чого і не додумавшись ми вирішили продовжити путь, доки в два сугроби не перетворились. 

Тим часом хуртовина і не думала вчухати. Навпаки, таке враження, що вона ставала лише сильнішою. Тепер сніг залітав в обличчя, як не відвертайся. Він кружляв навколо, вишукуючи найвразливіші частини тіла і потрапляючи навіть під одяг. Подол спідниці, в яку мене хтось вдягнув, перетворився в заскорубний важчезний шмат снігу. А чобітки вже зовсім промокли. 

Нарешті, ми ступили на протоптану кимось стежину, що вела через дерев'яний місток.

— Ура! Цивілізація! 

Від нетерпіння я прискорила крок, щойно зійшла з містку. Нога майже одразу поїхала. Слідом поїхало і решта мене. Нащастя, майже на самій стежці росло дерево, яке я й обійняла, шукаючи опору.

— Дивись під ноги! — фиркнув Альп

— Сам дивись! — задрала я голову і, звичайно, не помітила корінь, шо стирчав з-під землі.

"Може мені хтось поробив? — думала я намагаючись не шкутильгати — Добре, хоч через завірюху упирь не бачить, що я ногу підвернула. А там може саме пройде "

Наче знущаючись, сніг почав вчухати і вже за пару хвилин ми побачили плетені заборчики за якими притаїлись низенькі  білі хатки і дим, що підіймався вгору з їх печей. 

— Як з якогось фільму, чи вистави. — протягнула я — Може ми на якийсь знімальний майданчик потрапили?

— Швидше до старовірів. — не погодився зі мною Івас — Наврядчи хтось би будував цілий хутір і печі топив для кадру в кожному будинку. Зараз більшість графіку використовують.

— Багато ти в кінематографі знаєш. — засперечалася я по звичці, ну і просто, щоб не мовчати