Розділ 5

На ранок совість остаточно загризла бідну Відаючу. 

Підозрюю, що справа була в ялинковому ароматі, який витав будиночком. Що не кажіть, а цей запах один із головних предвісників свят. І жоден відомий мені ароматизатор не здатен замінити запах живої ялинки.

Зранку валяючись в теплому ліжечку і спостерігаючи за мерехтінням нашої красуні я відчайдушно шукала вихід.

Шкода, що Танасій зайнятий. Він би точно щось придумав. Або просто прибив нас. Мене як безтолкову Відаючу, а Альпа як підбурювача. Але лісовика немає. І порадити немає кому. Може зрізати, а потім назад приростити? Ага суху і покоцану… Або замість зрізаної нову посадити. І чекати поки вона виросте. Бо я вже пробувала так сіяти дерева. І якщо однорічні  рослини і квіти я цілком могла трошки поквапити, то піддослідний дуб виріс на двадцять сантиметрів і на тому зупинився не бажаючи далі сприймати мої сили. 

Може Альпу маленька ялинка підійде? 

Маленьку я можу йому організувати. Або навіть трошки більшеньку. Таку, щоб можна було викопати і з допомогою моїх сил пересадити спочатку в горщик, а потім назад в ліс віднести.

Танасій мене саму в ялинку перетворить… 

З цими думками, я таки виповзла з теплого ліжечка, нашвидкоруч зібравшись і прихопивши з собою термос із чаєм та кухоль із вранішньою кавою, пішла в особняк.

Альп вже сидів в моєму улюбленому кріслі навпроти вогню. Лиш руді локони з червоним відливом стирчали з-за спинки. 

— Доброго ранку, Відаюча. — донеслось щойно я переступила поріг зали — Щось ти сьогодні рано.

На маленький столик легла книга, яку щойно читав Альп і мені представ мій гість в повній красі. 

Просторий лляний халат на розхрист  демонстрував оголений рельєфний торс, внизу якого, на бедрах , трохи нижче чітких кубиків пресу висіли такі ж чорні штани вільного крою. Всім іншим Івас вирішив себе не обтяжувати. Попросити Дем'яна менше палити в особняку, чи що?

— Доброго. — протягнула я розглядаючи гостя — Я в ліс зібралась,за гілками. Якщо бажаєш-можеш піти зі мною. 

— Ну які гілки. — скривився Альп — Якщо тобі так шкода ялинок в лісі - давай з'їздимо в місто і купимо якусь із господарства. 

Не даючи мені вставити і слово, Альп раптом замовк, різко піднімаючи вказівний палець однієї руки, що мною розцінилось як жест "тихо". Іншою  він, в цей час почісував підборіддя. 

Вирішивши послухати до чого він в результаті додумається, я поривчасто зробила ковток кави, що тримала в руці.

— Ти права! —  раптом азартно вигукнув Івас — Твоєю пародією на авто, звичайно, нормальну ялинку не привезеш. Але ми можемо когось найняти. Або давай тобі нормальний транспорт купимо? В рахунок моєї майбутньої оплати, звичайно. Ну, серйозно? Скільки можна на цій жабі людей смішити?

На його останніх словах, я якраз допила свою каву, яку дудлила не відчуваючи смаку і не задумуючись про цінність кухля, просто запустила ним в обнаглівшу руду морду. "Кубишечка моя його, бачте, не влаштовує!" 

Реакція в Альпа була відмінна. Кухоль він перехопив на льоту і поставив на столик. Я ж, переконавшись, що моє майно від швиряння не страждає( і одночасно образившись, що не страждає і Альп) запустила слідом термос. Наступні хвилин десять я ганяла  паразита по залі швиряючись всім, що потрапляло під руку, аж доки упирь не додумався обманним маневром вивести мене в коридор і забарикадуватись в залі. А там ж двері якісь замагічені і броньовані. 

За декілька секунд в дверях щось заскрипіло і одна з пластин відсунулась. Треба ж, а я і не знала, що в дверях є оглядове віконечко.

— Ти чого? Здуріла чи що? Через дурне дерево на людей кидатись?

— А де ти людину знайшов? Ти не людина, а Альп. І ведеш себе як свиня.

— Та чого ти вз'їлась? Їх же спеціально вирощують для свят. Ти ж меблі дерев'яні купляєш? І городину. А це просто дерево! — раптом Івас різко замовк на декілька секунд, після чого вже радісно закричав — Чи ти не через ялинку? Тебе мої слова про машину образили, так?

Пластина відсунулась ще далі, повністю демонструючи питливе обличчя Іваса:

— Ой, ну подумаєш. Подобається тобі твоя блоха і добре. Як подумати-гарна машина. Маневрена, паркуватись зручно і підвезти ніхто не попросить. — напевно, після цих слів моє обличчя змінилось, бо упир поспішив додати — Тобто на велику компанію місця в ній нема. Тільки для своїх, так сказати. Ну що? Заспокоїлась? 

При останніх словах Альп ще більше наблизився до віконечка, так, що з нього було видно лише очі і щоки. Вигляд при цьому в нього був такий комічний, що всю мою злість десь завіяло і не втримавшись я заржала. Ну чисто картина з історичного роману: превратник роздумує чи варто впускати дивного подорожного в ворота замку. От тільки замок мій, а не цього упиря. Піти спробувати із будинку зайти туди, чи що? І показати наглому окупанту хто господар в домі. А, ну його в баню! Набрид.

— Отже так! Я йду в ліс. Ти зі мною чи ні?

Альп продовжував вдивлятись в моє обличчя а я, облишивши його, розвернулась і пішла до дверей. Попрошу Дем'яна, щоб сумки до воріт приніс.

Вже в дворі мене таки наздогнав Івас. Після чергової перепалки він  приніс  мої речі розкидані в залі і залишив чекати поки його величність одягнеться.

"Ну до чого приставучий мені упир попався?!"— стогнала я подумки, піднімаючи чергову гілочку і обтрушуючи її від снігу. 

Гадський Альп ні на хвилину не переставав нудити за ялинку. Підозрюю, що за ці свята в мене виробиться стійка неприязнь до ні в чому не повинного дерева. Як говорять: не ниттям-то каянням. І це надзвичайно псувало увесь настрій від улюбленого заняття. Одночасно з цим, все сильніше зудів запечатаний Танасієм біль, нагадуючи про щасливі часи, коли ми, з моєю дівчинкою шурували по-коліна в снігу, збираючи майбутній декор до свят. От тому я собак люблю більше, ніж людей. Собака завжди щаслива. Собака не виносить тобі мізки і не зудить другу годину підряд про важливість прикрашання дерева. Я відверто старалась просто не слухати його, але дещо все-одно доходило до моїх мізків.