Розділ 2

Зранку, насолоджуючись своєю кавою на самоті, я щосили відводила погляд від великого прозорого ящику, що стирчав при вході в кухню. Крізь мутноватий пластик проглядали різнокольорові прикраси притягнуті ще тиждень тому з міської квартири. Тоді життя в обісті вирувало і привезти іграшки здалось гарною ідею. Нехай, я сама не мала жодного настрою до святкувань, але домашні точно заслуговували на свято. Чомусь, я була впевнена що і будиночку і Дем'яну це сподобається.  Тим паче  і сама завжди обожнювала Новорічні свята. Ми, з моєю дівчинкою, починали прикрашати квартиру і дачу ще з осіні поступово перетворюючи свою печеру в філіал Пінтересту. Біда в тому, що робили це саме "ми", а не я. Собака приймала участь у всіх етапах привносячи в процес  відтінок шаленого безумства. І коли, на днях, я нарешті спробувала почати прикрашати будиночок-це мені не вдалось. Просто не змогла. Зверху лежала моя улюблена іграшка. Старенький жовто-зелений, папуга із потрісканою від часу фарбою був зі мною скільки себе пам'ятаю. Він завжди першим знаходив своє місце на ялинці. Спочатку, ми з батьками вішали його, довго і весело обговорюючи ідеальне місце, потім, коли я стала жити окремо-обрати місце допомагала моя дівчинка. Я примірювала, а вона підгавкувала і кривилась, коли їй не подобалось. 

А відчинивши ящик, першим я натрапила саме на нього. От тільки більше немає з ким шукати ідеальне місце… Чомусь посвячувати в цю традицію когось із нових друзів здалось мені варварством. Та й на той момент в будинку залишились лише Дем'ян з Мяулікою і Івас. Чорна, з мого дозволу, ще раніше гайнула десь, користуючись новим приливом сил, що отримала від переможеного демона. Тому, склавши назад ялинку, я ,разом з ящиками , віднесла її в комірчину, вирішивши обійтись того року без яскравостей.

І от, тепер, цей ящик мандрував по кімнатах за мною, не прозоро натякаючи на те, що будиночок має свою думку стосовно свята.

Важко зітхнувши я відвернулась і зосередилась на краєвиді за вікном. За зеленою межею нещодавно облагородженого Антоном двору переливались білизною височезні, запорошені снігом дерева. Їхні гілки трохи згинались під натиском своєї білої ноші. А повна відсутність вітру і крислаті повільно  падаючі сніжинки лише додавали якоїсь нереальності розкинутій за вікном картині. 

— І в таку погоду, я мушу пити каву в чотирьох стінах. — пробурмотіла собі під ніс, міцніше затискаючи обома руками величезну яскраво-червону чашку.

— Так, давайте я Вам вогонь в мангалі розпалю і коциком все гарно застелю? — несподівано пролунало від дверей 

— Дякую, Дем'яне. Не потрібно. Не думаю, що я змерзну і без нього.

— Так чого ж, тоді, Ви в двір не виходите? — сірі оченята домовика питливо вдивлялись в мене

"Стоп! — настала моя черга вдивлятись в хлопця — Сірі? Вони ж голубі були. Та й взагалі якийсь Дем'ян блідий став. А я й не помітила"

— Дем'яне, в тебе все добре?

— Звичайно, панунцю. В будинку все чудово. Комора повна. Господарство в порядку. — хлопець почесав рукою свої кучері, після чого зблід ще сильніше і вже перелякано продовжив— А що, Ви щось помітили?

— Ні-ні — поспішила я заспокоїти свого маленького господаря — Я так, просто питаюсь. Я тебе попросити хотіла: якщо ось цей ящик бачиш десь-віднеси його в комірчину. 

— Та я вже декілька разів відносив. — махнув рукою домовичок — Але ж Ви знаєте наш будиночок.

Немов у підтвердження його слів, в коридорі щось громихнуло і в кухню закотилась блискуча яскраво-зелена пластикова кулька. Не встигла я набрати повітря в легені, щоб виказати обнаглівшому будинку все що думаю, як домовик вже встиг збігати в коридор і повернутись з меншим братом пластикового монстру. З контейнера, стирчала розбурсана блискуча гірлянда і  явно нашвидкоруч зібрані з підлоги кульки.

— Панунцю, — зовсім по дитячому протягнув він— я все хотів спитати: а що це за пацьорки такі? Чому будинок їх постійно викидає з комірчини?

Спостерігаючи, як  домовик ставить контейнер на стіл, а сам обережно витягає зелену з золотими вензелями кульку , я змогла лише розгублено протягнути:

— Це ялинкові прикраси. Ними прикрашають будинок і ялинку на зимові свята. 

— Треба ж! — домовичок цокнув язиком, обережно кладучи кульку назад і вже сміливіше дістаючи наступну — Гарні які. А ми завши на свята павуків плели і дідух з соломи. Батько їх розвішував попід саму стелю, а мама сміялась і місила тісто на макові калачі. Але вже гарно було.

Дивлячись як опускаються плечі домовичка я ледь стримувалась, щоб не почати битись головою об стіну. Ну як? Як можна було бути такою сліпою егоїсткою? Йому ж, також, важко. А я лише себе жаліла. 

Якийсь час кожен з нас думав про щось своє. Після чого я не витримала:

— А ми можемо їх сплести? Ну, павуків? Навчиш мене? 

— Правда? Я б з задоволенням— засяяв домовик  і майже одразу знову опустив плечі — От тільки в нас соломи немає. Я хотів у Танасія попросити, але самі знаєте він зараз такий зайнятий, що й не буває у нас.

— Так треба ж було мені сказати! Я щось придумаю. 

— Панунцю… — протягнув несміливо Дем'ян, немов наважуючись на наступні слова — А Ви мене покличите, коли будете ці всі брязкальця вішати? Мені дуже цікаво як зараз прикрашають дім.

Я відчула як всередині немов ростислась якась пружина, що заважала дихати увесь цей час. І вперше за останні дні, щиро посміхнувшись, проголосила:

— Домовились! А, якщо бажаєш, можемо прямо зараз пошукати в  інтернеті ідеї і обрати ті, які нам подобаються. 

Фото ми дивились довго. Дем'ян радів, як дитина коли ми обрали декілька зображень і почали перебирати мої хом'ячі запаси, сортуючи різноманітний декор і обираючи що розвішаємо в кімнаті,  що в сінях, а що відправиться в залу з каміном. На кухні ми вирішили розмістити прикраси із соломи, і ялинкові гілки поставити в вазу. На гілках особливо настоював Дем'ян. Дуже вже йому сподобались в'язані гачком кульки із різними візерунками. А ще, домовик обіцяв зв'язати нові шторки на вікна в зимовому стилі.