Розділ 1

Я сиділа у глибокому кріслі навпроти каміну загорнута в м'який флісовий плед, як шаурма в лавашик.  Рука раз за разом опускалась на шовковисту спинку Мяуліки, нагладжуючи її так відчайдушно, що здавалось ще трохи і в будинку з'явиться нове джерело енергії. 

А було б не погано. Наша маленька сонячна станція, організована ведмедем для будівництва, за останні похмурі дні вичерпала ледь не всі свої можливості. В тій частині де розташовувався особняк вже майже тиждень йшли снігопади і сонця було надто мало для акумуляції енергії.  

Богдан спочатку пропонував продовжити роботи ручним інструментом, або притягнути генератор, але зваживши усі "за" і "проти", ми вирішили просто відкласти ремонт сходів на деякий час. Мені не горіло, а у перевертнів раптово все так зарухалось, що і без мене була купа справ.  Тому, ніяковіло вибачившись Богдан згорнув наше велике будівництво, залишивши по собі запах деревини, затягнуту плівкою нішу під майбутню розкіш, а також  станцію від якої протягнув освітлення в залі і кімнатах особняку. (Благо на пару ламп і зарядку ноутбука потужностей вистачало).

Тось так само раптово мене кинув і поїхав на чергові "розборки" з батьком. Та що там кинув? От, якраз Тось мене киданув! А справа в тому, що надихнувшись роботою Богдана і про щось пошепотівшись з домовиком Тось вирішив перекрити підлогу  на терасі будиночку. Зняв дошки і… змився. Наказавши мені не пхати свої шаловливі рученята до його дошок. І саме неприємне, що будинок чомусь, також вирішив, що ми, з домовиком не гідні такої честі, як встиляти його, зачинивши двері і не випускаючи нас з того боку. Ні, після мого невдоволеного сопіння двері мені, звичайно, відчинили, але при першій спробі щось зробити — дошки і інструмент просто відстрибували від нас. Довелось змиритись і очікувати повернення друга не користуючись тією частиною двору. 

І єдиний, хто залишився зі мною - трикляктий упир, шлях би його трафив. Ні, спочатку все було досить терпимо. Альп жив своїм життям. Рубав дрова, гуляв у лісі, навіть сніг прогортав без мого прохання. От тільки за час ремонту він якось проник в залу, під приводом допомоги Богдану і тепер, швендяв по всьому особняку, як по власному.  А мені в маленькій кімнатці будиночку, без виходу на терасу було тісно і нудно. 

Тому, тепер я сиділа в залі, намагаючись не слухати невдоволене бурмотіння позаду і щосили наглажувала бідолашну кицюню.

 Вогонь в топці вже майже потух і не давав тепла, але вставати і підкидати дрова було вище моїх сил. 

Раптом висока плечиста фігура загородила вогонь. Пронизливий погляд темних очей зосередився на мені. 

— Ти заважаєш. — ліниво протягнула я, намагаючись не показувати свій настрій

— Чому саме заважаю? — яскраво руді локони  затрусились, зачаровуючи червоними проблисками в них — Твоєму ледарству? Віда, та тобі навіть дрова підкинути лінь! І відпусти вже кішку, вона скоро на млинець буде схожа.

Альп в декілька різких рухів закинув пару полениць і пошарудівши кочергою, знову випрямився, переплітаючи на грудях руки:

— Ти взагалі слухаєш, що я тобі говорю?

— Ні. — чесно зізналась,і додала передразнючи його інтонації — я взагалі намагаюсь забути, що ти тут є.

— Я так розумію, ти ще й намагаєшся забути як ходити і рухатись? — пухкі губи піжались у вже майже позабутому гидливому жесті — Ти вже тиждень так сидиш цілими днями? Не набридло ще?

Я чесно хотіла розізлитись, обуритись (навіть повітря вже почала набирати в груди) але, раптом за цим зверхнім гидливим виразом помітила дещо сховане. І це вибило весь дух. Жалість. Там глибоко всередині мертвих, як я завжди думала, очей  плескалась жалість. 

— Слухай, кровососуще, — вийшло якось зовсім тихо — що тобі треба?

— Приплили! — вскинувся Івас — Зберись, Віда! Свята на носі! Різдво, Новий Рік! А в нас як в гробівці. Ні ялинки, ні сніжинки!

— Нє, ну серйозно? — я, яка щойно намагалась таки встати і звалити звідси-знову плюхнулась назад, в крісло —  Івас, ти вампір взагалі то! Просто нагадую, якщо забув. Навіть, якщо забути, що по преданням ти якраз в домовині маєш відпочивати….

— Дурні забобони! — фиркнув альп, перебиваючи мене

— Най буде. — махнула я рукою — Але, Івас, яке Різдво? Ти ж нечисть, нехристь і взагалі не православний!

— Що за упередження і шеймінг! — театрально всхлипнув упир — Що, якщо я інший вид, то й свята вже не маю права відмічати!

— Ще скажи, що ти хрещений. — не повелась я на ці інсинуації

— Так! — широка долоня хлопнула об поличку над каміном — Досить цієї полеміки! Я вимагаю свята і казки! Хочу гірлянди, ялинку, і багато різнокольорових кульок на ній! 

— А я тобі бороню? Вішай хоч кульки, коч кубіки, хоч свої шкарпета. Я тут до чого?

Відверто кажучи ця розмова зовсім вибила мене з колії. От чого-чого, а такого я від старого упиря точно не чекала. Нечисті не одна сотня років, а він як дитина за ялинкою істерить. 

— В тебе дозволу забув спитати — сказано було зовсім тихо, але я якимось чином почула

— Так! Досить! — намагаючись вибратись із пледу, я зашпорталась і полетіла вперед.

І рахувати б мені паркет зубами, якби Альп не підхопив незграбну тушку майже у самої підлоги. 

Мене на льоту перевернули обличчям вверх і його очі нависли прямо навпроти моїх так близько, що я згадала за свою клаустрофобію. Обпалююче дихання залоскотало щоку і вухо. "Треба ж, який він гарячий" майнуло в голові. Але вголос процідила інше:

— Може поставиш вже мене рівно? — я зморгнула проганяючи усі зайві думки — Чи тобі спину заклинило?

— Ти за мене хвилюєшся? — ігриво промуркотів паразит, повільно змінюючи положення рук  

— Та не Боже мій! — я все ж таки, обережно відсунула його обличчя від свого — Просто Чорна дуже просила сказати, якщо ти знову захворієш. 

— Немає в тобі ніякого духу романтики, жінко… — протягнув Альп вже діловим тоном і, нарешті, поставивши мене на ноги — Коротше нам потрібна ялинка і іграшки. Ялинку я сам зрубаю в лісі. А от декорації з тебе!