Глава 16

Потяглися одноманітні дні моєї неволі.

Ранок починався завжди однаково. Я прокидалася в порожньому, зім'ятому ліжку Деміена, серед простирадл, що зберігали відбиток його тіла. Вночі його пристрасть не знала меж і не визнавала ніяких півзаходів, тому такий міцний був мій сон кожен раз, коли самопроголошений лідер нової Талінезіі відлітав вершити державні справи. Я жодного разу не бачила, як він іде.

Такий ось парадокс: чим сильніше зміцнювався мій стокгольмський синдром, тим сильніше я горіла спрагою одного разу змусити Торетто відплатити за все, що він зі мною зробив. Рожевих надій на його неземну любов, купу діточок і нас, що йдуть в тропічний захід у моїй голові не було. Але там було інше. Дике бажання займатися з ним любов'ю до втрати свідомості ...

Під кінець першого тижня я з подивом зрозуміла, що відчуваю те, що ніколи ще не зачіпало струни моєї душі. Ревнощі.

Краще б я змирилася зі своєю неволею і забула рідних, ніж відчула подібне. Краще б я здригалася від жаху і ридала після наших ночей, так і не пізнавши задоволення. Тільки не це мерзенне відчуття!

Ліда сама підлила масла у вогонь - в той раз, коли я її навмисно довела своїми причіпками.

 - Як з тобою важко, чесне слово. Сподіваюся, незабаром знайдеш спільну мову з іншими солейнами та перестанеш так мене дратувати.

Кров відлила від мого обличчя. Я навіть відповісти не змогла: дивилася на неї, хапаючи ротом повітря. І хоч Чурасова відразу зрозуміла, що сказала щось не те і перевела стрілки, було пізно.

 - Та не буде тут нікого. Він тобою одержимий. Покажи мені ще нову анімацію?

Ревнощі та неприйняття такого положення роз'їдали мене зсередини. Коли на Фламенко опускалася ніч, я чекала Деміена. До цього почуття долучилося побоювання: раптом я побачу на комірі його сорочки слід помади, в очах - згаслий інтерес внаслідок втамування пристрасті, вдихну запах жіночих парфумів?

Я думала, положення полонянки можна назвати жахливим і невизначеним. На жаль, навіть воно могло бути хитким. І залежати не від люті диктатора. А від появи тієї, хто буде знати та вміти куди більше, ніж я. Хто знайде підхід до його ненаситної натури.

Іноді Торетто повертався в такому стані, що я ціпеніла від страху. Але вночі він буквально зривався з ланцюга, розбиваючи усі припущення про наявність другої коханки. Зацілована, з мітками його пальців і губ, з солодким присмаком численних оргазмів у всьому тілі я засинала, вірніше, вимикалася з посмішкою. Це був біг по лезу - я готова була капітулювати без бою, пообіцяй мені хто, що інших жінок в серці Торетто не буде.

Іноді, коли він не вимотував нас обох своєю одержимою пристрастю, ми говорили.

 Спочатку це було складно. Спогади про дитинство тут же відтворювали у свідомості ситуацію з рідними, які досі не знали, що зі мною, і я не могла втримати сльози.

Я приходила в себе. Продовжувати розмову було важко. Я знаходила відсторонені теми та намагалася виїхати на них. Але ці розмови якимось чином заспокоювали. Може, давали ілюзію того, що ми стаємо близькими, а тому зводили нанівець ймовірність появи нових наложниць. Напевно, останніх я боялася найбільше.

Я прекрасно розуміла: Деміен тепер господар моєї душі й тіла. І він може робити все, що хоче. Побажає завести гарем - моєї думки не запитає. Залишалося одне: шукати шляхи для втечі так, як ніколи раніше.

Покинути особняк було неможливо. До нього вела дорога-серпантин по ту сторону скель - або можна було дістатися за допомогою гелікоптера. Ні один, ні інший шлях мені не підходили. Припустимо, я знайду спосіб вибратися з маєтку - як-то пройти повз озброєної охорони. Нехай навіть мене не почнуть шукати якийсь час. З області фантастики, але все ж. Далеко я піду по єдиному шляху наземного транспортного сполучення? Я розглянула її частково, коли мене везли в вертольоті. Чи не сховатися. А бігти через джунглі - на це зважиться тільки божевільний. Викрасти вертоліт або сховатися в кабіні - у таке повірить тільки любитель бойовиків.

Розраховувати на персонал особняка або Ліду не доводилося. Залишався один-єдиний шлях.

Інформація. Злом сервера.

Нехай це не допоможе мені бігти. Нехай я ризикую, що в метушні мене вб'ють - іншого шансу просто не було. Крім як залишитися з Деміеном і терпіти все, що він захоче зі мною зробити.

Покірно вгамовувати його пристрасть. Посміхатися і виглядати, як фотомодель, щоб утримувати інтерес. Розважати бесідами, не вимагати нічого, забути про рідних. Чекати, коли він захоче випробувати нові відчуття і приведе інших жінок, терпіти заради його прихильності ...

Так я краще втечу босоніж крізь джунглі до укусу першого ель каракурто.

Ревнощі дали мені хороший стусан до дії. Розігнали рожеві мрії, які вже почали окупувати мозок. Я навіть була вдячна Ліді за обмовку. З цього дня  війна Деміену Торетто була оголошена.

Але до того, що я не зможу дати розуму взяти верх над почуттями, я виявилася не готова.

В ті дні Деміену якимось чином вдалося неможливе: придушити бунт у столиці та округах, приспати обурення народу захмарними благами. Хіба що замість гречки тут роздавали тростинний цукор і маніоку, показово покарали корупціонерів-чиновників часів Андраде, призначали додаткові виплати. А крім того, я розуміла, чому Торетто вдалося за тиждень те, на що в інших правителів пішло б кілька років.

Прокинувшись пізнім ранком в його обіймах, я на мить розгубилася. Це було так незвично - прокидатися поруч, відчувати тепло його тіла, притискатися спросоння, немов кошеняті в пошуках тепла і ласки. Крізь дрімоту навіть закрадалися і зовсім неприпустимі думки: а навіщо мені цей незрозумілий бунт, якщо я зможу домогтися більшого ласкою і поступливістю, адже це теж влада? Але подібні думки викликали переляк, і я прогнала їх досить різко.

Встала, сподіваючись, що Деміен не прокинеться. Але він уже давно не спав. Не встигла толком сісти, коли рука власника перехопила мене за талію. Гарячі губи торкнулися потилиці, мужчина вдихнув запах мого волосся.